Харківський період у творчості Наталії Ужвій

В н и з  с к р о л л

Короткі відомості про акторку

Наталія Михайлівна Ужвій народилася 8 вересня 1898 р. у  м. Любомль (тепер Волинська область), у селянській родині[1]. З 1918 р. була актрисою драмгуртка у м. Золотоноша (Черкаська область)[2]. З 1922 р. по 1925 р. була актрисою у українському Державному театрі УРСР ім. Т. Г. Шевченка[3]. В Одеській Держдрамі грала у сезоні 1925/1926 року[4].  Потім була запрошена до Харківського театру «Березіль». У «Березолі» вона грала з  сезону  1926/27 рр. по сезон 1935/36 рр.[5]. У 1936 році після гастролей до Грузії Наталія переходить до театру ім. І. Франка. У Київському театрі Наталія Ужвій залишається та працює до кінця життя[6]. Наталія Михайлівна отримала багато нагород, серед яких: 1944 р. орден Леніна (за працю у дні Великої Вітчизняної війни), Лауреат Державної премії  СРСР 1946 р. (за роль Олени Костюк у фільмі «Райдуга»), 1949 р. та 1951 р. (за театральну роботу). У 1944 році стала народною актрисою СССР. У 1973 р. Н. Ужвій стала героєм Соціалістичної праці[7]. Нагороджена чотирма орденами Леніна, орденом Дружби народів, орденом «Знак пошани»[8], трьома орденами Трудового Червоного Прапора, медалями[9]. Мабуть, вона була найтитулованішою актрисою. Померла велика актриса Наталія Михайлівна Ужвій 22 липня  1986 року[10].

На театральних теренах

У 1926 р. у Харкові у приміщенні Драматичного театру починає свою роботу переведений з Києва драматичний театр «Березіль». Театр було засновано у 1922 р. режисером-новатором Лесем Курбасом. У харківську трупу театру входили прекрасні актори: А. Бучма, М. Крушельницький, В. Чистякова, Н. Ужвій, Л. Гаккебуш та ін. Лесю Курбасу не подобалась  «провінціальна» ізоляція «Березоля» у Києві. Згідно цього, коли у Харкові з’явилося рішення створити «Березіль» центральним показовим театром, він з радістю перебрався у столицю України[11].

Свій перший театральний сезон у Харкові «Березіль» розпочав у середині жовтня 1926 року. Журнал «Нове мистецтво» цій події присвятив редакційну статтю, в якій підкреслювалось: «суспільство з великим напруженням чекає відкриття сезону в театрі «Березіль»»[12]. Лесь Курбас почав сезон виставою п’єси бельгійського драматурга Фернана Кроммелінка «Золоте черево». Прем’єра цієї вистави відбулась 16 жовтня 1926 р.[13]. Наталії у дебюті припало грати роль Фруманс[14]. Щодо оцінки сценічного образу Фруманс театрознавець Ю. Смолич в своїй статті писав: «Н. Ужвій – цікава актриса. В манері гри відчувається ухил в «побутовість». Така з неї Фруманс»[15]. В одній зі сцен, Наталія стояла десь збоку та іронічно хохотала. А на другий день рецензент написав, що «так сміятися здатен тільки потужний митець»[16]. Актриса вміла швидко переходити з одного емоційного стану в інший. Професійність акторки зростає.

Вистава «Золоте черево» викликала багато непорозумінь. Сам Лесь Курбас пише у листі до редакції: «Річ в тім, що театр мусив показати виставу тільки на половину зробленою. Неможливість надалі відтягнути відкриття сезону, або відкривати його старою п’єсою, випадковий збіг обставин з призовом до армії, ділення акторів з кіно, примусили пожертвувати першим враженням відповідального ставлення»[17]. Зміст п’єси «Золоте черево» зводиться до того, що герой Гормідас, отримавши купу золотих монет, радіє, що може одружитися з коханою, і вирішує віддати гроші іншим, залишаючи собі лише 150 монет. Одначе незабаром Гормідасом опанувала жадібність і він, турбуючись за долю грошей, за жартівливою порадою лікаря з’їдає їх. Тепер він є «золоте черево» і зовсім забуває про кохану. Наприкінці, у фарсовій сцені, мати-природа перемагає і Гормідас, опинившись на туалетному сидінні, вибухає і помирає під загальний регіт[18]. Харківський глядач не сприйняв виставу. Вистава була задумана як памфлет. Персонажі були окреслені сатиричними рисами, і актори мусили тримати їх у гіперболізованому вигляді. Це був гострий гротеск, не для непідготовленого харківського глядача[19]. Проте, невдача з «Золотим черевом» не розчарувала ні Курбаса, ні акторів, ні харківських прихильників «Березоля»[20]. Сама ж Наталія розповідала про її першу виставу у театрі «Березіль»: «Перша вистава, в якій я грала в «Березолі»  була «Золоте черево». Я досі не можу второпати, що означає ця вистава»[21]. Зрозуміло, що після стильового наповнення Одеської Держдрами, де Н. Ужвій була примадонною, Наталія не зразу змогла пристосуватися до модернових вистав Л. Курбаса. Вистава була не досить зрозумілою як для глядача, так і для актора.

Другою виставою у театрі «Березіль» для Наталії Ужвій була «Седі» С. Моема та Д. Колтона. Прем’єра цієї вистави відбулася 23 листопада 1926 року, де Н. Ужвій та  І. Мар’яненко грають разом. І. Мар’яненко був у ролі пастора Девідсона, а головною героїнею дівчини легкої поведінки була Н. Ужвій[22]. Седі-Ужвій вивела з рівноваги одержимого проповідника цнотливості і святості жіночою принадністю, земними радощами, що й призвели до краху місіонера з його фальшивою мораллю. Образ Седі з кожною сценою набирав нових людських рис і почуттів – зухвалості і розкаяння, здивування і задоволення, покори та переляку. Особливо добре сприймалася картина сповіді з її несподіванками, блискавичними змінами реакцій, настрою, глибинним підтекстом, вбивчим сміхом дівчини, яка відчула трагічне «падіння» священнослужителя. Перед глядачем поставала жива, природна, темпераментна особа[23].

Бачимо гідну оцінку критиків та театрознавців роботі Наталії Ужвій. У «Літературній газеті» так визначається гра актриси в «Седі»: «Яскраво мелодраматична роль, в якій легко впасти в дешевий сентименталізм, викликаючи у глядача почуття уболівання за долю нещасної жінки. Але Н. Ужвій не йде за цими дешевими ефектами зовнішнього успіху. Її Седі – це не просто бідна нещасна дівчина, що стає жертвою похітливого пастора. Седі-Ужвій – це уособлення жінки-рабині капіталістичного світу, що гине в задушливій атмосфері фарисейської облуди»[24]. Перекликається з цим відгуком і оцінка історика та теоретика театру Петра Руліна, який писав: «Прекрасна статурна постать, гнучка і виразиста, а насамперед багатий на різноманітні модуляції голос – все це висуває цю акторку на одне з перших місць у «Березолі»[25]». Також рецензію на гру Наталії у «Седі» дав   Ю. Смолич: «…Не Наталія Ужвій, а Седі Томпсон в образі покірної овечки фальшива, – вигадана автором та скопійована режисером. В образах же легковажної марнотратниці життя – і Седі, і Н. Ужвій бездоганні»[26]. Успіх Ужвій в ролі Седі відзначили й інші критики, знавці театру Ю. Яновський, О. Копиленко, Ю. Шовкопляс, наголошуючи на реалістичній грі артистки, на неоднозначному трактуванні образу, уникненні будь-якої вульгарності і навмисності.  У рецензіях підкреслювалося, що театр збагатився обдарованим митцем, від якого можна чекати серйозних творчих звершень, яскравих сценічних витворів[27]. У театрі «Березіль» роль Седі для Наталії виявилась успішною, це було перше досягнення акторки у Харкові. З виставою «Седі» можемо бачити мистецький підйом Наталії.

20 січня 1927 року «Березіль» показав нову виставу «Пролог» Л. Курбаса і С. Бондарчука. «Пролог» – цілком оригінальний твір, що мав понад двадцять картин. Вистава розкривала події напередодні революції 1905 року і, зокрема,  розстріл царатом демонстрації на Палацовії площі в Петербурзі[28]. Ця вистава була значним мистецьким явищем того часу. Сценографія вистави «Пролог» була побудована, з одного боку, на світлових проекціях (гігантські рухомі тіні хресного ходу, сцени розстрілу), з другого – на окремих речах-деталях, що конкретизували загалом умовне оформлення, причому перша іпостась оформлення помітно домінувала над другою. За цим таїлася логіка художнього задуму: в тих сценах, де з’являлися світлові проекції, ніби відчувався хід історії, тоді як речове оформлення покликане було насамперед конкретизувати місце дії[29]. У виставі «Пролог» була зайнята вся трупа «Березоля». Н. Ужвій виділялася серед інших своєю тонкою й оригінальною трактовкою образу цариці[30].

Дуже схвально була оцінена робота Наталії Ужвій в спектаклі «Король бавиться», прем’єра якої пройшла 19 березня 1927 року. Про гру Наталії у цій постановці писав Ю. Смолич: «Ужвій з епізодичної наче ролі зробила яскравий майстерний малюнок»[31]. Схоже творчій талант актриси набирає нових обертів, актриса хоче вчитися і вчиться у своїх вчителів.

Яскравим виявом творчого зростання актриси стала роль графині Джулії в спектаклі «Змова Фієско в Генуї» Ф. Шиллера. Роль Н. Ужвій Джулія – придворна інтриганка, пихата й зарозуміла красуня-кокетка поставила собі на меті будь-що заполонити серце Фієско[32]. Тут Наталія показала багатющий арсенал своїх пластичних й інтонаційних можливостей. Вражали блискавичні зміни емоційного стану героїні, вміння вести гострий, напружений, темпераментний діалог, відповідати ударом на удар, як би його не завдавали – чи то відкрито, чи завуальовано. Артистка грала всім, чим щедро наділила її природа, – і своєю принадною красою, і своєю ошатною постаттю, і своїми проникливими очима, і своїм то дзвінко, то м’яко моделюючим голосом, динамічними рухами, жестами, мімікою[33]. Усі, хто бачив і хто писав, сходилися на думці: то була помітна творча перемога Н. М. Ужвій. Не раз можна було почути і прочитати про те, що у театрі з’явився цікавий талановитий майстер. І це були справедливі слова, якщо врахувати зроблене артисткою. І ще більш справедливі щодо майбутніх акторських звершень і на сцені «Березоля», і тоді, коли після десяти років перебування в цьому театрі, вона переїхала до Києва, стала провідною артисткою Театру імені Івана Франка[34].

18 квітня 1929 року Л. Курбас поставив спектакль – «Мина Мазайло». Сюжет п’єси на перший погляд досить простий. Головний герой твору службовець тресту «Донвугілля» вирішив змінити прізвище з Мазайла на Мазеніна. Проблема в тому, що Мина Мазайло, українець за походженням, заперечує українську мову і культуру. Критики досить негативно оцінили цю виставу Л. Курбаса і це зрозуміло, така тоді була історична епоха. Опоненти звинувачували митця і в нечіткості ставлення до національного питання, і у відсутності позитивного ідеалу, і головне, у небажанні здійснювати соціалістичне будівництво в галузі мистецтва[35]. Роль Н. Ужвій була зіграна чудово. Соковитими бурлескними фарбами змальована Наталією Ужвій безапеляційність й азартний темперамент міщанки тьоті Моті. Не зважаючи на критиків, харківські глядачі досить гарно оцінили виставу[36].

30 квітня 1929 р. вперше за три роки «Березіль» виїхав на гастролі до Києва.  Після завершення сезону та літньої відпустки, колектив повернувся до Харкова і наприкінці вересня мав відкрити новий сезон. Новий сезон театр розпочав виставою «Гайдамаки» 10 березня 1930 року. У виставі була зайнята й Наталія[37].

У квітні 1930 року у Харкові відбулась Декада грузинської культури. У місті побував Кутаїський грузинський державний театр під керівництвом режисера К. Марджанішвілі[38]. Гості мали великий успіх. Того ж року, в липні відбувся Декадник української культури в Тбілісі. Його репрезентували березільці. Внаслідок звязків митців двох республік на сцені театру «Березіль» була здійснена на Україні вперше вистава «Тетнулд» Ш. Дадіані[39].

У 31 травня 1930 р. Н. Ужвій в ролі Оксани Небаби грала у постановці «Диктатура»[40].  Цю п’єсу  режисер «Березоля» вирішив поставити як своєрідну оперу. У музиці було до чотирьохсот сторінок партитури. Несподівані зміни речитативу і співу справили незабутнє враження на глядача. Наталія Ужвій, яка мала неперевершений сценічний голос, відкривала цілий світ незвичайного театрального дійства[41]. П’єса ставить питання про взаємовідносини міста і села, робітничого класу і селянства у нових соціальних умовах, коли куркульня, що зміцніла за часи непу, стала на шлях саботажу хлібозаготівель[42]. Критичні статті того часу, а також у наш час надруковані  спогади, допомагають нам усвідомити враження від вистави та принципи побудови його сценічного оформлення. Вистава «Диктатура» визвала діаметрально протилежні відгуки. Одних захоплювала образність, глибина, багатство режисера і художника, сміливість образних перевтілень, які будили уяву, викликали живі асоціації глядачів. Інші обурювалися і рішуче заперечували художню цінність театральних прийомів, називаючи їх нічим іншим, як нерозумними формалістичними проділами, нікчемною «курбалесією»[43]. Постановка «Диктатури» викликала незадоволення з боку драматурга. І. Микитенко вважав, що і штучним, «іграшковим» оформленням, і оперовою умовністю знецінюється авторський задум, згладжується гострота класової боротьби, епізоди якої відтворені у драмі, і вона багато втрачає в своїй політичній спрямованості, пропагандистській силі[44].

Робота Н. М. Ужвій над роллю Небаби була сприйнята найдоброзичливіше, бо актриса, можливо, інтуїтивно, але показувала комсомолку природно, реалістично і в сценах, що торкалися політичних питань, і в ліричних місцях, які проводилися Н. Ужвій так, ніби вона соромилася своїх інтимних почуттів[45].

Влітку 1930 року театр «Березіль» поїхав на гастролі до Херсонщини та Дніпропетровська. Театр туди виїздив уперше, успіх у глядачів мав великий[46].

10 січня 1931 р відбулась вистава «Невідомі солдати». У п’єсі висвітлюється бойова сторінка громадської війни. Основна тема твору: героїзм, безмежна відданість ідеям революції рядових її бійців та інтернаціональна солідарність трудящих. Події п’єси відбуваються в революційній Одесі в той час, коли там перебувала французька ескадра. Невідомі солдати – це учасники героїчного підпілля, робітники одеських заводів та фабрик[47]. Вистава «Невідомі солдати» мала успіх у глядачів, особливо у молоді[48].

14 квітня 1931 року театром «Березіль», а з ним і Н. Ужвій була показана вистава «Чотири Чемберлени», постановка була створена на основі тексту творчого колективу[49].

28 травня 1931 року «Березіль» показав виставу «Кадри». П’єса відбивала злободенну ситуацію перебудови вищої школи. Її сюжет було побудовано на зіткненні «передових» і «відсталих», класово-ворожих елементів у професорському середовищі, а також на героїзації образу «пролетарського студентства». Однак самі зображені в творі студенти й студентки бідняцького походження, готові самовіддано «гризти граніт» вищої освіти, викликали симпатію глядачів[50].

У червні 1931 року «Березіль» перебував на гастролях у містах Донбасу, а у липні репрезентував мистецтво Радянської України на Декаді української культури в Грузії[51].

Театр «Березіль» сезон 1931/1932 рр. відкриває постановою «Народження велетня». Постанову готували протягом 10 днів. Вистава була приурочена до дня відкриття заводу ХТЗ – 1 жовтня[52].

18 січня 1932 року була зіграна вистава «Плацдарм». У п’єсі йшлося про підпільну діяльність українських патріотів у Західній Україні в умовах нелегального існування Комуністичної партії. Керівник підпільної партійної організації Кришка, досвідчений, вольовий і цілеспрямований революціонер-комуніст, з метою конспірації влаштовується наймитом до священнослужителя. Щоб заплутати свої сліди, він удає з себе пришелепкуватого наймита, і протягом усієї вистави перед глядачем яскраво проходить життя однієї людини у двох до краю протилежних його проявах. У сценічному розв’язанні вистави було багато цікавих режисерських і акторських знахідок, а загальна вдала композиція, яскрава виразність і ансамблевість не могли не сприяти успіхові виконавців як провідних, так і епізодичних ролей.[53]  Вистава була добре сприйнята глядачем[54].  У цій виставі яскравий характер створила Н. Ужвій  в ролі Лариси[55].

7 квітня 1932 року грали виставу «Містечко Ладеню». Тема вистави – спроба прилучити містечкову єврейську бідноту до праці на землі, зорганізувавши на Херсонщині колгосп. Як відгомін проблеми соціального, національного та релігійного відчуження містечкової єврейської громади від українського селянства в гостро комедійному ключі у п’єсі розв’язується мотив зближення дівчини-єврейки з українським парубком. Тривалого успіху вистава не мала[56].

Після гастролей в Грузії театр «Березіль» 15 червня 1932 р. включив до свого репертуару трагедію грузинського драматурга Ш. Даніані «Тетнулд». Місце дії – Верхня Сванетія, де в перші роки Радянської влади були ще сильні залишки патріархально-родових відносин. П’єса давала можливість театру показати, як народ пробуджувався до нового життя, як передові його представники виводили своїх співвітчизників з-під влади забобонів і темнот. На сцені театру ця вистава йшла з додатками та змінами з метою підвищення актуальності[57].

Мабуть, самою суперечливою роботою Наталії в театрі «Березіль» стала «Маклена Граса» в п’єсі М. Куліша. Сюжет п’еси виник випадково після ознайомлення з кримінальною хронікою в одній із зарубіжних газет. Там повідомлялося про загадкову смерть маклера, що зубожів через крах банку. Маклера пристрелила неповнолітня дівчина. Ось і народилася п’єса, а згодом вистава про Маклену[58]. Це була остання режисерська праця Леся Курбаса, створена у 1933 році. Роль тринадцятирічної дівчини одні прийняли, а інші не сприйняли категорично. «Сьогодні ми б назвали реалізм цього спектаклю Л. Курбаса реалізмом фантастичним, таким, що перекликається з гоголевською поетикою. Кращі акторські сцени були вирішені в стилістиці того «трагічного гротеску», про який писав Євгеній Вахтангов. Справжніми майстрами такого гротеску проявили себе Н. Ужвій, І. Гірняк, М. Крушельницький, Д. Милютенко», – це думка доктора мистецтвознавства Неллі Корнієнко. «Успіх спектаклю великою мірою залежав від виконавця головної ролі Маклени. Але образ дівчинки-підлітка у Н. Ужвій не вийшов»[59], – таку думку має Наталія Кузякіна, яка досліджувала історію театру «Березіль»[60]. Напроти, високу оцінку Н. Ужвій дав історик і теоретик Петро Рулін. У своїй статті «Два вечори в «Березолі», надрукованій під псевдонімом Г. Чорний[61].

Лесь Курбас розраховував на успіх Н. Ужвій – виконавиці ролі головної героїні твору Маклени, тринадцятирічної дівчини. Проте артистка не змогла в повному обсязі втілити режисерський задум. Опоненти ж, що найменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру, здається, тільки на це й чекали[62]. Про оригінальну і несподівану постановку «Маклени Граси» письменник Микола Бажан згадував: «… складний образ дівчинки, дитини, – образ Маклени Граси – тринадцятирічної героїні п’єси. Перед Наталею Михайлівною стояло завдання неймовірно важке… Дорослій, зрілій, поставній жінці потрібно перевтілитись у фізично незріле, незугарне, часом мужнє і трагічне, часом безпорадне створіння – скільки для цього треба хисту, майстерності, відданості мистецтву»[63].

Після «Маклени Граси» деякі критики угледіли в спектаклях Л. Курбаса ворожі погляди і звинуватили його в політичних й ідеологічних помилках на засіданні Колегії Наркомпросу України. Особливо критикувалася постанова п’єси «Маклена Граса». Внаслідок чого, 5 жовтня 1933 р. Леся Курбаса усунули від керівництва театром. Керівництво «Березолем» перейшло у руки М. Крушельницького[64].

Ситуація була важка для театру «Березіль», для всього колективу. За політикою тієї влади колектив театру повинен був відректись від мистецтва Л. Курбаса. Так воно й сталося. У 1933 році у газеті «Комсомольська правда» було опубліковано письмо 64 діячів мистецтв, яке фактично вирішило наперед долю Л. Курбаса та театру «Березіль». Того дня підпис поставила й Н. Ужвій.  Ця ситуація Наталії не давала все життя спокою[65]. Але не нам їх судити. Ми тоді не жили і того тотального страху не знали. Врешті-решт, навіть апостоли відрікалися від Вчителя ще до третіх півнів. Через багато років, коли зник той суспільний страх, Н. Ужвій написала в своїй анкеті-біографії для Театрального музею ім. А. Бахрушина: «Лесь Курбас і Гнат Юріївна — це основа моїх знань, моєї майстерності»[66]. Гадаємо, що в цих словах зріла актриса, яка перестраждала ту давню свою провину, була щирішою.

Зі спогадів самої Наталії можна зрозуміти, що Лесь Курбас, як її вчитель, мав велике значення для Наталії та її долі, він навчив її правдивої гри та справжньому мистецтву. Н. Ужвій розповідала: «Мне пришлось играть с такими прекрасными актерами, как А. Бучма и Ю. Шумський. Моими основными учителями в искусстве были Г. Юра и Л. Курбас. Режиссеры эти, которые работали по-разному, шли к одной цели. Г. Юра создавал спектакли глубокого социального звучания. Ему был близкий героико-романтический стиль. Он вроде бы писал яркими масличными красками, а не акварелью. Лесь Курбас уделял много внимание филигранной форме. Он требовал от актера отбора, четкости, эмоциональной сдержанности. Каждая мизансцена должна была подчеркивать внутреннее состояние образа, любая интонация должна была быть гибкой и музикальной. Уроки этих мастеров пронесла я через всю жизнь»[67].

Першою роллю Наталії при керівництві театру «Березіль» М. Крушельницького стала Оксана у виставі «Загибель ескадри». Прем’єра цієї вистави відбулася 29 листопада 1933 року. Цей спектакль – про героїчні події 1918 року, про боротьбу моряків чорноморської ескадри за пролетарську революцію – знаменував перелом в творчому методі театру, рішучий перехід його на позиції мистецтва соціалістичного реалізму[68]. Участь в спектаклі «Загибель ескадри» було знаменним і для Наталії Ужвій. Збулася багаторічна мрія актриси – створити образ жінки активної учасниці революційних подій. З особим почуттям відповідальності працювала Н. Ужвій над роллю Оксани. Актриса прагнула розкрити передусім духовний світ своєї героїні. Її Оксана – це сильна, цілеспрямована натура, з виключно твердою волею, ясністю думок[69]. «Встречу с такой Оксаной я давно ждала, давно вынашивала в своем сердце», – писала Н. М. Ужвій[70]. Про роботу над цим образом Наталія Михайлівна завжди згадує з глибоким хвилюванням. Це був новий значний крок в її творчому житті. Оксана змальована у п’єсі стримано, скупо, але Н. Ужвій відчула великі можливості, що містяться в цій ролі, і з великою любов’ю створила образ, сповнений сили і ніжності, мужності і краси[71]. Цією роботою Наталія Михайлівна довела, що до неї прийшла творча зрілість і висока майстерність. Віднині починається нова сторінка її художньої біографії, починається постійна творча дружба актриси з видатним українським драматургом Олександром Корнійчуком[72]. Участь у виставі «Загибель ескадри» Наталії, як єдиної жінки у виставі, свідчить про великий  талант акторки. Мабуть чимось таки Наталія відрізнялася від інших акторок, якщо режисер взяв саме її у цю постановку.

Проте не завжди успіх був супутником Н. М. Ужвій. Після вдач у «Невідомих солдатах», «Маклені Грасі», «Загибелі ескадри», в інших виставах доводилося переживати творчі прикрощі, потрапляти в неприємні конфліктні ситуації. Наприклад, важко йшла підготовка ролі Ульки в п’єсі І. Микитенка «Бастилія божої матері». Розуміння образу режисером Л. Дубовиком і автором були зовсім різні. Тому І. Микитенко, подивившись виставу[73], відразу ж написав дуже сердитого, роздратованого листа   Н. М. Ужвій, в якому вимагав грати роль Ульки так, як сам її уявляв.

«… Я знаю, що Ваші творчі можливості, – писав І. Микитенко, – дозволяють Вам перебудувати образ за одну добу, яка залишається до завтрашньої вистави. Основне ж у цьому образі, чого ні на краплю немає в тій трактовці, що я вчора бачив, – це скромність, навіть забитість Ульки, класове почуття якої перебуває в інтуїтивному, зародковому стані, протягом п’єси воно виростає, розгортається і, нарешті, доходить рівня класового усвідомлення подій і вчинків під кінець п’єси. І звідси повинні виходити зовнішні риси поведінки, манери триматися, розмовляти. Беріть цей образ просто, скромно, щиро. Вкладіть у нього тепле почуття, а не задерикуватість і метушливість»[74].

Можна уявити, як переживала Н. Ужвій, отримавши гнівне авторське послання та ще напередодні прем’єри. Адже треба було ґрунтовно змінити малюнок ролі, на яку витрачено стільки фізичних і духовних сил, почуттів, думок, творчої фантазії. Хоч тон листа І. Микитенка був збудженим, нервовим, проте драматург вірив у творчі сили актриси щодо певного переакцентування образу Ульки. Після прем’єри автор дякував Н. Ужвій за те, що вона прислухалася до деяких його зауважень і порад[75].

Чоловік Наталії Євгеній Пономаренко досліджував мистецьке життя дружини. У своїх спогадах він ще згадує вистави, в яких грає Наталія: «Коли народ визволяється», «Народження велетня» та «Криголам»[76]. Вистава «Народження велетня» – постанова Л. Курбаса присвячена пуску на той час саме закінченого будівництвом Харківського тракторного заводу[77].

Справжнім символом Харкова став пам’ятник Тарасу Шевченку. Скульптор Матвій Манізер створив чи не кращий скульптурний портрет великого Кобзаря. Але разом з ним він зобразив для Харкова образи людей, створив і примножив театральну славу міста: Н. Ужвій, Л. Сердюка, А. Бучму, І. Мар’яненко[78]. Все життя Наталія Михайлівна мріяла зіграти шевченківську Катерину, виконала її роль  в майстерні Матвія Манізера[79]. Вона навічно втілила у бронзі Харківського пам’ятника Кобзарю образ безсмертної Катерини. От що розповідала сама Наталія про роботу над пам’ятником: «Не могу не волноваться возле памятника. До самых маленьких деталей вспоминаю, как позировала скульптору Манизеру. И как-то аж жутковато становится от мысли, что в один какой-то день тебя на в этом мире вдруг не станет, а в бронзе ты останешься навеки»[80].

Наталія позувала Манізеру у 1934 році у Ленінграді, а перед цим скульптор ходив на спектакль «Гайдамаки», щоб подивитись та вибрати людей для позування. Катерина стала для Манізера улюбленою героїнею та творчою вдачею, відкривши галерею шевченківських героїв, а для Наталії Ужвій працею не менш важкою ніж праця на сцені[81]. «В образі Катерини мені хотілося втілити безвихідну долю жінки у закріпаченій Україні, яку геніально зобразив Т. Шевченко. Я жила своєю Катериною, жила при тих обставинах, в тій епосі та з душевним трепетом дивилася за вмілою рукою професіонала Манізера, під якою глина починала оживати, дихати», – говорила Наталія Ужвій[82].

Олександр Сердюк згадував: «У меня лично с Наталией Михайловной было много радостных творческих встреч на сцене. Были и те незабываемые поэтические дни в Ленинграде, когда наша березильская п’ятерика позировала скульптору Манизеру для фигур на постаменте памятника Тарасу Шевченко. Для меня поэтическая сущность Ужвий определяется не обстоятельствами ее жизни, а умением передавать поэтические глубины бытия. Поэтому и жизнь ее для меня открывается через поэтические эпизоды воспоминаний»[83]. Пам’ятник Т. Г. Шевченку був урочисто відкритий 24 березня 1935 року. Пам’ятник вважається кращим у світі[84].

Повертаючись саме до театру «Березіль» можна згадати її роботу у виставі «Платон Кречет»[85]. Письменник і театральний критик Ю. Мартич так розповідає про Наталію у ролі Ліди з «Платона Кречета»: «…Ліду грає Наталія Ужвій. ЇЇ хода крилата, кожне слово світиться, співає. Вона щаслива. Їй добре. Попереду довге, безхмарне життя, успіхи, кохання. Чи кохає вона? З неї досить, що Аркадій її кохає. Може, коли б не зустріч з Кречетом, вона і не пізнала б справжнього почуття. Але зустріч з Платоном Кречетом принесла їй багато горя. Під час операції помер батько. Її проект під сумнівом. Нещастя важким тягарем налягли на плечі Ліди. ЇЇ хода втратила свою крилатість. Та остання наше враження від Ліди, що пережила так багато, світле… Велике кохання прийшло до неї. Ні, вона зовсім не «жорстокий філософ», як називає її Аркадій, вона хоче бути щасливою. І хоче, щоб її друзі пізнали велике щастя. ЇЇ Платонами будуть – А. Бучма, Ю. Шумський, К. Кошевський, О. Добровольський. Радість першого побачення пройматиме її завжди, як тільки починатиме жити серцем молодої архітектори…»[86].

Вистава «Платон Кречет» користувалася повсюдним успіхом завдяки свіжому, психологічно заглибленому драматургічному письму, майстерній грі акторів А. Бучми, Н. Ужвій, І. Мар’яненка, М. Крушельницького[87].

Нелегко було показати образ Лізи з «Портрета» О. Афіногенова з її непростою біографією. Артистка шукала такого пластичного й інтонаційного малюнка, в якому було б відтінено психологічний світ героїні, яка виступала в п’єсі начебто в ролі піддослідної істоти. Актриса старанно шукала неповторні індивідуальні риси, характерні барви, деталі[88].

18 березня 1936 року «Глибока провінція» була поставлена М. Крушельницьким, як веселе музичне видовище, проте назва спектаклю швидко зникла з афіш театру, хоч окремі ролі, в тому числі роль Серафими Вікторівни, були зіграні Ужвій невимушено, без особового комедійного натиску і жанрового забарвлення. Тонкий смак артистки врятував її від надмірно густих мазків у змалюванні героїні[89]. «Глибока провінція» – це був молодіжний за складом виконавців спектакль, який зберігав усю теплоту ліричних барв і правдивості інтонацій. «Глибока провінція» була останньою роботою колективу у сезоні  1935/1936 рр. Влітку театр вперше виїхав на гастролі до Білорусії, де він мав цілком заслужений успіх. У вересні 1936 року  театр ім. Т. Г. Шевченко був учасником 4-го Міжнародного фестивалю драматичних театрів у Ленінграді. Театр представляв мистецтво Радянської України спектаклями «Гибель ескадри», «Платон Кречет», «Дай серцю волю – заведе в неволю»[90]. Спектакль «Загибель ескадри» був високо оцінений радянською пресою та прогресивних діячів закордону, що були присутні на фестивалі[91]. Саме у Ленінграді Н. Ужвій зіграла у прем’єрі «Дай серцю волю – заведе у неволю», яка стала сенсацією для Ленінграду та гостей міста[92]. Це була остання вистава Наталії у театрі ім. Т. Г. Шевченко[93].

Роль Марусі у виставі «Дай серцю волю – заведе у неволю» майстерно виліплена виконавицею. Наталія створила правдивий образ української дівчини з нещасливою долею. Після прем’єри на фестивалі в Ленінграді Наталія переїхала до Києва працювати у театрі ім. І. Франко[94].

Перші кроки у кіно

Театр – це визнання, кіно – популярність. Скільки талановитих акторів були відомі лише не такій вже і широкій театральній аудиторії.  Як же складався кіно шлях Н. М. Ужвій? Перший фільм, в якому грала молода театральна актриса, називався «П.К.П» («Пилсудський купив Петлюру»)[95]. То був політичний детектив. Режисер Г. Стабовий, побачивши Н. Ужвій в ролі Діани де Сегонкур у виставі «Полум’ярі», одразу запропонував їй роль Галини Домбровської – підступної помічниці і коханки начальника польської контррозвідки. Молода, вродлива Ужвій добре виглядала на екрані і в міру своїх сил дохідливо передала не таку вже і глибоку сутність своєї героїні, змальованої досить схематично, скоріше зовнішньо, ніж внутрішньо[96].

«П.К.П.»[97] – двосерійний історичний фільм-хроніка, присвячений польсько-радянській війні 1920 року. «П.К.П.» – напис на вагонах польських залізниць, «Польська колія панствова». Українські селяни розшифрували її так: «Пилсудський купив Петлюру». Своє завдання режисери побачили передусім в тому, щоб протокольно відновити хід дійсних подій. Масові батальні сцени О. Лундін знімав в місцях справжніх битв, залучаючи до схем учасників цих битв. Він приділяв багато турбот досягненню портретної схожості акторів зі своїми історичними прототипами. Будучи вірним в деталях, фільм «П.К.П» не передав історичну правду боротьби тих років. Через декілька років після свого появи на екрані він був перемонтований, скорочений до восьми частин, що, втім, його не поліпшило[98]. Незважаючи на досвід режисерів  О. Лундіна і Г. Стабового, Н. Ужвій почувала себе перед кінокамерою незручно, що, звичайно, і відбилося на грі. Фільм «П.К.П.» був першим фільмом Наталії. У ролі Галини Домбровської можливо прогледіти простоту та життєву природність поведінки Наталії[99].

Найбільшим творчим досягненням кінорежисера П. Чардиніна в українському кіно був двосерійний фільм «Тарас Шевченко», поставлений за сценарієм  М. Панченко.   У цьому фільмі грала й Н. Ужвій. Автори задалися метою створити хроніку життя великого Кобзаря. П. Чардинін вивчив і ретельно відтворив на екрані найважливіші факти біографії поета, середовище, що оточувало його, особливості побуту й історичної обстановки. Дуже велику увагу приділив П. Чардинін відтворенню історичної обстановки дії. Він проводив схеми в місцях, з якими пов’язана біографія Т. Г. Шевченка. Величезну роботу виконав знавець історії і культури українського народу художник, професор В. Кричевський. Старовинні меблі, селянське начиння і безліч інших речей збиралися по усій Україні. В Україні фільм демонструвався при небувалому збігу публіки. А поява його на екранах Західної України стала політичною сенсацією і визвало запеклу полеміку між газетами прогресивного і реакційного напряму[100].

Успіх «Тараса Шевченка» спонукав П. Чардиніна знову звернутися до історії українського народу. Він поставив фільм про легендарного героя народного епосу Тараса Трясило, про волелюбне і войовниче козацтво, про Запорізьку Січ. У фільм «Тарас Трясило»[101] режисер, що й не дивно для   радянського кіномистецтва тих років, бачив козацьку історію з позиції класового розшарування Січі, боротьби незаможних козаків і селян, з одного боку, і шляхти, поміщиків і старшинської верхівки – з іншої. У основі сценарію, написаного В. Радишем, лежали два твори: дума Т. Г. Шевченка «Тарасова ніч» і поема В. Сосюри «Тарас Трясило». Крім того, сценарист використав окремі сюжетні мотиви з творів М. Гоголя, М. Загоскіна. В цій картині П. Чардинін відносився з великою увагою до відтворення української старовини, в чому йому допоміг художник В. Кричевський. На території кінофабрики були споруджені величезні декорації Січі – цілі вулиці з куренями, хатами і церквами. Петро Чардинін притягнув дуже сильний акторський склад. Тараса Трясило грав А. Бучма, його сестру –  Н. Ужвій, гайдука Івана – І. Капралів та інші[102]. Але, незважаючи на талант акторів, ретельність постановки, турботу режисера про історичну точність, фільм виявився холодним, статичним. Н. Ужвій створила образ романтичної народної героїні[103]. Драматичний талант молодої Наталії Ужвій тільки починав розквітати на професійній сцені, і робота у фільмі під керівництвом одного із зачинателів вітчизняної кіно мистецької шевченкіади стала для неї великою творчою школою.

У 1934 р. Наталія знялась у фільмі «Моє (Федоська)»[104]. Драма на колгоспну тему про подолання пережитків дрібновласницької селянської психології. Фільм починав зніматися як звуковий, але в процесі зйомок вирішено було зробити його німим. На екран не випущений[105].

У фільмі 1935 р. «Прометей» І. Кавалерідзе[106] Наталія грала хижу, безсоромну хазяйку дому розпусти Настасію Макарівну[107]. Коли в кіно прийшов звук, режисери замислилися над тим, як реалістично відтворити характер нової людини, багатомовність країни. У фільмі «Прометей» кожен персонаж говорить рідною мовою – українською, російською, грузинською, осетинською, польською, єврейською, причому глядачеві ясно, про що говориться[108].

Тема «Прометея» була навіяна поемою Т. Г. Шевченка «Кавказ», в якій великий поет в могутньому образі титану утілив революційну силу народу. Виступаючи як сценарист і як режисер, І. Кавалерідзе шукав для фільму драматичну композицію, яка дозволила б з’єднати широкий показ історичних подій з розкриттям доль і характерів окремих людей. До участі у фільмі І. Кавалерідзе притягнув крім Н. Ужвій таких крупних акторів як: І. Мар’яненко, Д. Антоновича, О. Сердюк та ін. Працюючи з талановитими акторами, І. Кавалерідзе не домагався від них широкої психологічної деталізації характерів. Навпаки, він вимагав виявлення тільки тих якостей, які розкривали місце персонажів в соціальній боротьбі, що відбувається. Перші відгуки про фільм були сприятливими[109].

У 1936 р. Наталією була соковито зіграна шахтарська жінка Горпина з популярного фільму Л. Лукова «Я люблю»[110]. Сценарій фільму написав за своїм  романом П. Авдеєнко[111]. Фільм про три покоління однієї родини. Глава сімейства Ніконоров Голота заради своєї мрії вибитися в люди покірно «ламає хребет на господаря і бога». По дорозі батька йде і син Остап. Однак за наказом господаря Никонора виганяють з роботи, отримує розрахунок і Остап. Ошукані в своїх надіях вони намагаються бунтувати. Діти – Варка і Санька – стають свідками і учасниками життєвих перипетій дорослих. Фільм оповідав про трагічну долю шахтарською сім’ї в дореволюційній Росії. Драматичну роль дружини Остапа Горпини з великою тонкістю і м’якістю виконала Н. Ужвій[112].

Все, що робила Наталія Ужвій в своїй творчості, було красномовним свідоцтвом того, що вона щиро і відповідально служила своєму покликанню. Ім’я Наталії Ужвій увічнене у назві однієї з вулиць Харкова. Перед нами наглядний зразок безперечної художньої сумлінності і величезної творчої щедрості. Актриса проробляє образ в усіх подробицях, у всій повноті та складності. Вона вживається в нього, немов готується втілити свій задум у великій, відповідальній ролі. Палітра артистки дуже багата. На фарби не скупиться. Зовнішні малюнки її ролей завжди виразні та яскраві.

Усі кращі акторські творіння Наталії Ужвій чіткі по своїй соціальній характеристиці, правдиві по психологічному складу, виключно переконливі по своїй зовнішньої виразності. Внутрішня насиченість образу, висока емоційність виконання – ось відмінні риси акторського почерку Н. Ужвій. Вона вносить романтичний зліт і поетичний дух в усе, що робить на сцені, виступає пристрасним співаком краси і сили жіночої душі. Недаремно актрису називають поетесою української сцени.

В кінематографічній сфері Наталія Ужвій звичайно що не досягла тих висот які вона здобула пізніше, проте встигла в період 1926 р. – 1936 р. знятися у шести стрічках, граючи в основному в епізодах та другорядних ролях.

Про належність Н. Ужвій до верхнього прошарку харківської культурно-творчої еліти слугує той факт, що вона входила до списку мешканців будинку «Слово» (у 1930-ті роки у будинку «Слово» жили найвидатніші особистості того часу), грала єдину жіночу роль у виставі «Загибель ескадри», була серед п’ятірки тих акторів, які мали честь позувати  М. Манізеру.

Аналізуючи творчий шлях народної артистки можна побачити цікаве   протиріччя: з одного боку, Н. Ужвій повністю вписувалася у радянську систему відносин влада – культура та навіть була серед підписантів проти Леся Курбаса, при більш ідеологічно (для тих часів) правильному М. Крушельницькому їй було комфортніше. З іншого боку, вона в своїх спогадах визнає Леся Курбаса разом з Гнатом Юрою своїми головними вчителями. Та й  взагалі, те що Наталія була однією з головних зірок у «націоналіста» Леся Курбаса, на нашу думку, доводить,  що Наталія Михайлівна  все ж таки була більш складною особистістю,  ніж таку, яку описує радянська історіографія.

Підсумовуючи, треба вказати що роки проведені у Харкові були основою, можна вказати її трампліном подальшого успіху на сценах театру і кіно.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *