Потужний талант актриси вповні розкрився в театрі ім. І. Франка, де вона працювала з 1936 р. і до кінця життя[1].Фундатор українського драматичного театру ім. І. Франка – Гнат Петрович Юра – не випускав Н.Ужвій зі свого поля зору. Її успіхи тішили його й водночас схиляли до думки запросити актрису до Києва. І вже з 1936 року вона – провідна актриса державного драматичного театру ім. Ів. Франка[2]. Того ж року до колективу франківців прийшов Євген Пономаренко.

Акторські праці Наталії у театрі Франка почалися з ролі королеви Єлізавети у п’єсі Ф. Шиллера «Дон Карлос». Актриса знайомиться з літературою про царственних людей, вивчала їх зовнішність та одяг. Любов головних героїв у виставі «Дон Карлос» за Ф. Шіллером переросла у взаємне сильне почуття. Їхня творча й сімейна співдружність була взірцем взаєморозуміння, любові й злагоди. Вони прожили разом майже 50 років[3]. Євген молодше Ужвій на десять років, Євгеній Порфірьевіч все ж таки полонив серце Наталії Михайлівни. Це була дуже щаслива сімейна пара. Ужвій – Пономаренко завжди гостинне зустрічали всіх франківців. До них додому на «вогник» приходили за порадою молоді колеги, тут за чаркою знаменитої «Калганівки» відбувалися відверті розмови про життя і про театр. Як згадують франківці, Ужвій ніколи не скаржилася на долю, багатьом допомагала як Голова Українського театрального суспільства (зараз Союз театральних діячів), як відома особа, і просто як мудра жінка[4].

Тріумфом театру ім. І. Франка була постановка драми І. Франка «Украдене щастя» 28 березня 1940 року. «Украдене щастя» на довгі роки стало візитною карткою театру. У цьому спектаклі особливо виразно виявилися творчі принципи франківців  – глибока народність, мужній реалізм, яскрава театральність форми. У цьому спектаклі Наталія Ужвій зіграла роль Анни, то був справжній театральний шедевр. Із захопленням і вдячністю згадують Наталію Михайлівну її колишні молоді колеги, а нині провідні актори франківської сцени, народні артисти України Б. Ступка, М. Герасименко, С. Олексенко та ін.[5]. Марія Заньковецька, побачивши Ужвій в ролі Анни сказала: «Так, справжнє мистецтво вимагає таланту і праці, будьте вірною йому. Воно увінчує успіхом тих подвижників, хто самовіддано служить своєму покликанню»[6]. «Украденим щастям» відкрив гастролі Театр ім. І. Франко в червні 1941 року в Москві, потім цей спектакль показували в евакуації в Ташкенті; а коли звільнили Київ, то саме з нього почалося післявоєнне життя колективу. У 1952 році постановку записали на плівку, і зараз можна побачити, як блискуче грала легендарна Ужвій. «Той, хто бачив Наталію Ужвій в «Украденому щасті» Івана Франко, або в комедії Шекспіра, або чув з якою незрівнянною грацією і простотою читає вона «Тракториста» Павла Тичини, – той не сплутає її в своїй пам’яті ні з якою іншою артисткою – стільки ніжності, лукавства і дійсної української співучості в створених нею образах», – писав письменник Іван Кочерга[7]. Зі спогадів суфлера: «З вистави «Украдене щастя» в мене на все життя залишився в пам’яті образ Анни – Ужвій. Спектакль належав до таких, коли, сидячи в суфлерській будці, раптом забуваєш про свої професійні обов’язки «шептуна і, немов, ти звичайний глядач, зазнаєш великої естетичної насолоди від довершенного перевтілення митця»[8].

Після тривалої кінематографічной перерви – вдала робота у фільмі Г. Козінцева та Л. Трауберга «Виборзька сторона» у 1938 році. На неї звернули увагу такі визначні майстри кіно, як С.Ейзенштейн, О.Таїров. Розповідала Наталія: «Пам’ятаю, яку Київському театрі ім. І.Франка мене зустріла  молода людина з добрими чорними очима. Він назвався: «Ілля Фрез, помічник режисера із Ленінграду». За дорученнямГ.М.Козінцева він привіз мені сценарій стрічки  «Виборзька сторона» і запрошення на роль солдатки Євдокії. Рішення прийняти запрошення виникло само по собі.Г.М. Козінцев відчинив для менеширокий шлях до радянського кінематографу»[9]. А сам Григорій Козінцев, режисер фільму «Виборзька сторона», говоривН. Ужвій: «Ви якнайкраща актриса і товариш зі всіх, з якими мені коли-небудь доводилося працювати»[10].

В червні 1941 року актриса гастролювала у Москві. Читаємо про це у Є. Пономаренко в записах з щоденника: «Сталін і його оточення з’явилися в ложі. А потім у фіналі, немов заведені, піднялися і пішли. І не сказали жодного слова на адресу театру. А потім – 22 червня – ми повинні були грати «Гриця», і нас попередили, що в театр знову прийде Йосип Сталін. А у Наталії Михайлівни в цьому спектаклі головна роль – Марусі Чурай. 22 червня Ужвій в МХАТе на ранішньому спектаклі – дивиться «Синього птаха» Меттерлінка.  А увечері – «Гріць».  Всі квитки продані. Тільки урядова ложа порожня. Сталін не прийшов. Війна. І «Від Радянського Інформбюро…»[11].

Чи не у чому стояла, в тому і виїхала до Тамбова – в евакуацію. Театральні рецензії немов би летять за нею услід: «Особлівій успіх випав виконавиці ролі Беатріче – Наталії Ужвій. Життєствердна енергія її гри не раз викликала овації, а дотепність – підтримку всього залу»[12]. Потім – фронтові дороги, фронтові гастролі.

 Нарешті «Райдуга» режисера Марка Донського – головний фільм її життя. Кінострічку було знято влітку 1943 року. Її героїня – Олена Костюк уособлювала трагічну долю жінки й разом із тим нескореність та мужність. Актриса не відразу погодилася на цю роль, довго вагалася, а потім уже згадувала: «Зараз просто не віриться, що могла відмовитися від «Райдуги», проте тоді надто сильні були мої вагання, сумніви – чи зможу?». …Змогла, і підкорила, мабуть, увесь світ[13]. Режисер Марк Донський бомбив її листами: «В головній ролі бачу тільки вас! Всім відмовляю!». Переконати актрису вдалося, лише коли в справу втрутилися Олександр Корнейчук і Ванда Василевська – у них тоді був «фронтовий роман». Свою законну дружину – Шарлоту Варшавер – драматург, що набрав силу, вже залишив «на дорогах війни», а з Василевською, автором «Райдуги», все тільки починалося.І         Н. Ужвій не сперечалася з Корнейчуком, улюбленим драматургом Сталіна. І відразу ж потрапила на стадіон в Ашхабаді, де збудували декоративне село Нова Лебедевка – місце трагічних подій картини. Знову кадри. І знову вона йде на розстріл з мертвою дитиною[14].

Марка Донський:«Я знімав цей фільм про українську Мадонну…»[15].

Коли актриса працювала  над роллю, то взагалі не знала такого слова як спокій. У кожному епізоді цього фільму була і її особиста тривога за сина, доля якого їй була невідома: де він, чи живий? Дотягнутися до нього через лінії фронтів не було можливості. Кожну хвилину над дитиною нависала небезпека бути спійманим і погнаним в товарняку, що відвіз таких же малоліток до Німеччини. Ужвій С.Ейзенштейн запрошував до свого фільму «Іван Грозний», але у Наталії Михайлівни не було сил після зйомок военної драми «Райдуга». Вона мала надію, що її в цьому фільмі побачать брати. Нажаль, брати та чоловік були розстріляні НКВД[16].

Фільм викликав бурю емоцій і приніс їй славу та любов. Вона стала всенародною актрисою.

 Стрічку «Райдуга»показували в різних країнах світу. Наприклад, на Бродвеї 14 тижнів стояли довгі черги – стільки було бажаючих американців, які хотіли подивитися цю картину. «В неділю в Білому домі дивилися «Райдугу». Я запросив професора Чарльза Болена переводити нам. Але ми зрозуміли і без перекладу», – такі враження від картини залишив американський президент Франклін Рузвельт. «Демонстрация фільму супроводжується постійними аплодисментами і схлипуваннями. У нас з’являється бажання розцілувати героїв і брати участь в покаранні ворогів», писав рецензент «Резістанс» (Франція).  Фільм  «Райдуга» справив велике враження на Черчилля, що той навіть погодився прискорити відкриття Другого фронту[17]. А це рядки з листів з фронту, які одержала актриса: «…ми помстилися ворогу за смерть Олени Костюк, за звірячо розстріляного дитяти, і за тисячі замучених людей» – Гвардії ст. лейтенант І. Гачків, ст. лейтенант П. Захаров. «Когда ми бачили трупи, трагедію Олени Костюк – трагедію наших матерів і сестер в німецькій неволі, – наші серця спалахували пристрасною ненавистю до ворога, стискалися кулаки. Кожний з нас готовий був кинутися в бій, щоб знищити цих негідників!» – мл. сержант Е. Науменко, єфрейтор Р. Чайко[18]. Успіх кінострічки був надзвичайний, а виконавицю головної ролі було відзначено Сталінською премією. Фільм одержав також головний приз Асоціації кінокритиків США як кращий іноземний фільм в американському прокаті 1944 року, а також приз Національної ради кінообозрівачив США[19].

Наталії  Ужвій було вручено престижний приз. Дотепер він в музеї кіностудії імені Довженко. Це символічна «Ніка» на масивному постаменті з вигравійованим англійським текстом –«За видатне досягнення по зміцненню взаєморозуміння за допомогою медіазасобів кінокартини «Райдуга»[20].

У роки Великої Вітчизняної війни Н.Ужвій разом з театром перебувала в евакуації, спочатку в Тамбові, а згодом у Семипалатинську і Ташкенті. З концертними бригадами вона побувала на багатьох фронтах, виступаючи і на передових позиціях, і в санчастинах, і в ар’єргардних військах. То були часи, коли як ніколи відчувалася потреба в мистецькому слові, у чистих і світлих
емоціях та почуттях[21].

У виставі  «Калиновий гай» Н. Ужвій зіграла ще одну зі своїх кращих ролей – голови сільради Наталію Ковшик. «Над цією роллю я працювала з величезною насолодою, мене надихали відбиті драматургом в п’єсі чудові діяння героїчних трудівників українських соціалістичних полів», – розповідала Н. Ужвій[22].Це був справжній творчий тріумф артистки, хоча й невелика за об’ємом, але вельми багата за змістом роль Наталії Ковшик. Ковшик – один з вдалих позитивних жіночих образів в драматурги Корнейчука. Наталія створила прекрасний образ передової української жінки періоду соціалізму[23].

Взагалі драматургія Корнейчука зіграла в акторській долі Н. Ужвій велику благотворну роль. Його твори були близькі їй по духу і стилю. Неодмінна участь артистки у всіх спектаклях цього драматурга стала непорушною традицією[24].

Своєю Анфісою у виставі «Угрюм-ріка» Ужвій захищає право жінки на великі почуття, на щастя, на любов. Надзвичайно тепло відтворила образ Наташі у п’єсі «Правда». Дочка старого шахтаря Діброви – Ольга з п’єси «Макар Діброва»[25] у виконанні Ужвій показана як вольова радянська людина. Світлий людяний образ робітниці Катерини Безсмертної з п’єси “Чому посміхалися зорі». Негативні образи: Москальова(«Дядечків сон»), Віра Олексіївна Стессель(«Порт-Артур»)[26], Ваніна(«Житейське море»), Ганна («Петербурзька осінь»)[27].

Значною вдачею режиссера П. Чардиніна був фільм «Тарас Шевченко». У картині приваблює талановита гра видатних майстрів українського радянського театру А. Бучма та Н. Ужвій[28].

Серед останніх сценічних витворів Ужвій Н. звертає на себе увагу образ Люсі Купер з мелодрами Віни Дельмар «Поступися місцем…». У п’єсі розповідається про звичайну історію – як жорстокі обставини життя розлучили сивоволосе подружжя Куперів. Тут і невблаганна старість, і матеріальні нестатки, і жорстокосердість власних дітей[29].

Гастролювала Н. Ужвій з театром по різних селах та містах, закордон теж виїзжала: до Болгарії, Польші, НДР, Англії, Франції, Канади[30].

Сама ж актриса признавалася: «Я вся в театрі, коли у мене немає спектаклів, я відразу никну, в’яну і сама собі стаю непотрібною… Завжди хочу знати, яким бачить драматург мою героїню. У авторській характеристиці, в ремарках, кожне слово має значення. Наряд, зачіска… Так трапляється – від зовнішності йдеш до душі. Між ними – єдність. Ось Чехов був такий уважний до того, які одягнені люди. Наряд у нього – і аромат характеру, і внутрішній стан. Я в Раневськой так добре це відчувала. А зараз інтерес до зовнішньої характеристики у драматургів чомусь тане»[31].

Наталією був щиро захоплений С. Параджанов. Назадолго до «Тіней забутих предків» режисер зайняв Ужвій в своєму, на жаль, невдалому фільмі «Українська рапсодія» (1961 р.). А через сім років – в 1968 р. –  С. Параджанов створив про неї і біографічну стрічку. Безглуздо загадувати, але, мабуть, залишся С. Параджанов на волі, а не у в’язниці, може, знайшов би для «пізньої Н. Ужвій» особливий – так властивий їй – поетичний матеріал. І розкрив би її по-новому – саме в період «заходу сонця»[32].

У 1963 році партійні ідеологи вирішили поновити трупу Київського театру ім. І.Франка молодими кадрами, тобто збагатити творчий потенціал колективу юною й запальною «кровінушкою». А через це слід було звільнити деяких ветеранів. У «чорний» список потрапили знані актриси – Нятко, Осмяловська і… Ужвій[33]. На той час їй був 61 рік. Для театру й для актора це – не вік. Н. Ужвій написала заяву про звільнення за власним бажаннямкаліграфічним почерком (у неї завжди був прекрасний почерк). Після цієї заяви вона просто соромиться виходити на вулицю. Немов боїться відкрити двері і з’явитися перед перехожими – приниженої, вигнаної.А втім, невдовзі, партійне керівництво зрозуміло свою помилку й реабілітувалося, знову запросивши актрису до театру.Визнають партійну помилку. Емоційно каються. І що залишилися чверть століття бояться чіпати пальцем. Почуття власної гідності не дозволило їй знову писати заяву на працевлаштування в штат театру. Оплата кожного її виходу на сцену відповідала лише разовій ставці[34].

Співаком жіночої долі Н. Ужвій була і на сцені, і в суспільному житті. Чи не це було темою її пристрасних виступів на Всеукраїнському жіночому мітингу в Саратові в 1943 році, на Міжнародному жіночому мітингу в Москві в 1944 році, на багатьох інших публічних трибун? За щастя дружин, матерів, сестер боролася актриса і в дні війни, будучи активною учасницею антифашистського руху жінок. Наталія була членом Українського комітету захисту миру, членом Президії ВЦСПС, депутатом обласного Ради депутатів трудящих, головою Українського театрального суспільства, членом жюрі різних творчих оглядів і конкурсів[35].

Як особистість Наталія Ужвій була дуже різноманітна. Виступати з високих трибун не любила. Про написання своїх мемуарів актриса так говорила: «На мемуари й часу немає: безперервні репетиції, вистави»[36].Була доброю господинею в домі.  Вона полюбляла гарно виглядати, любила елегантне вбрання. Також носила розкішний перстень – смарагд із діамантами, який подарував їй чоловік[37].

Померла велика актриса Наталія Михайлівна Ужвій 22 липня 1986 року[38].Євгеній Порфірьевіч Пономаренко пережив дружину на вісім років. Він упорядкував архів, і помер як і Наталія Михайлівна також від раку, заповівши поховати його біля коханої на Байковому кладовищі. Зараз в Києві є вулиця, яка носить ім’я Наталії Ужвій, на будинку, біля Театру ім. І. Франко по вулиці Городецкого, 17/1 (де жила актриса) у  2007 р. встановлена меморіальна дошка[39], продовжує працювати заснований актрисою Будинок ветеранів сцени у Пущі-Водиці, по Дніпру ходить теплохід, названний на честь примадонни театру і кіно[40]. У кінці 1980-тих років її іменем названа вулиця в Харкові[41]. А ще залишилися записи спектаклів, фільмів, і головне – пам’ять в серцях глядачів різних поколінь про цього великого майстра українського театру і кіно.

За все своє життя Наталія виконала більше 200 жіночих ролей[42].Не дарма Наталію Ужвій називали «поетесою української сцени»[43]. «Іконописна особа з великими волошковими очима, небагато співуча вимова з трохи протяжними голосними, статна фігура з «струною в спині», пластичні, немов перетікаючі рухи, навіть коли вони швидкі – поетичною була вся природа цієї артистичної волинянки, – пише відомий театрознавець і критик Валентина Заболотна. – І саме зовнішність охоче використовували режисери театру і кіно. Немало «страждаючих героїнь» переконливо зіграла-проплакала-простонала актриса – Евдокию Козлову і Олену Костюк у фільмах «Віборзька сторона» і «Райдуга», і Ганну Задорожну в «Украденому щасті» І. Франко, і Софію Коломійцеву в «Останніх» М. Горького, і Раневськую в «Вишневому саду» А. Чехова. Але не все так просто у феномені акторського таланту Наталії Ужвій. Тому, що її внутрішнє єство було дещо іншим. У цьому «ангелі» вирували «бесята», вирували сильні емоції, ряснів темперамент і клекотіла божевільна воля. Можливо, саме тому Ужвій «купалася» в ролях острохарактерних, яскравих, іскрометних, – Беатріче («Багато галасу даремно» У. Шекспіра), Наталка Ковшик («Каліновій гай» О. Корнійчука), Філумена Мартурано («Філумена Мартурано» Э. де Філіппо). Цей контраст внутрішнього («характерного») єства і зовнішньої («лирико-поетичної») природи актриси за умови їх гармонійної рівноваги, якій сприяли розумні режисери і чуйні партнери, підносив Н. Ужвій до акторських шедеврів, до глядацького успіху і слави. Тоді її лірична поетичність пом’якшувала «железность» образів комісара Оксани («Загибель ескадрі»)[44], однолінейность архітектора Ліди («Платон Кречет») в п’єсах О. Корнійчука[45].В виставі «Маруся Богуславка» Н.Ужвій створила в уяві глядачів яскравий образ дівчини-красуні – Марусі[46].

Наталія Михайлівна отримала багато нагород, серед яких: 1944 р. орден Леніна (за роботу у дні Великої Вітчизняної війни),Лауреат Державні премії  СРСР 1946 р. (за роль Олени Костюк у фільмі «Райдуга»), 1949 р.  та 1951 р. (за театральну роботу). У 1944 році стала народною актрисою СССР. У 1973 р. Н. Ужвій стала героєм Соціалістичної праці[47]. У 1978 році «Поетеса української сцени»[48], Лауреат Державної премії  УССР ім. Т. Г. Шевченко 1984 року (за театральну роботу)[49]. Нагороджена чотирма орденами Леніна, орденом Дружби народів, орденом «Знак пошани»[50], трьома орденами Трудового Червоного Прапора, медалями[51]. Мабуть, вона була найтитулованішою актрисою. Наталія єдина актриса, яку було нагороджено призом американської кіноакадемії[52].

Чимало було у Наталі різних посад: 20 років вона очолювала президію Українського театрального товариства, була членом президіуму Українського республіканського комітету захисту миру та комітету дружби та культурних зв’язків з закордонними  країнами, членом керування товариства культурних зв’язків з українцями закордоном та ін.[53].

Хоч простих людей актриса дуже любила, але була все ж таки людиною високономенклатурною та достатньо закритою для широкої громадськості[54].

Чимало доброго про Н.Ужвій говорять спогади її колег.   «Театр – це складна, особлива субстанція, – розмірковує нинішній художній керівник франківців, народний артист України Богдан Ступка. – У ній органічно співпрацюють представники різних поколінь і шкіл. Я прийшов до театру 1978 року й грав разом із Наталією Михайлівною в «Дяді Вані» Чехова. Часом вона брала мене за руку й казала жартома: «Ну, що ж я тут граю, фітюлечку якусь, я могла б ще грати вашу коханку». А коли «Украдене щастя» Сергій Данченко вже поставив із молодими акторами, і я грав Миколу, вона зробила мені найкращий за все життя комплімент: «Ви граєте то князя Мишкіна, то Ісуса Христа», і я падав перед нею на коліна й цілував її сукню. Такі слова багато чого варті… Вона щиро підтримувала не тільки мене, а й Оглоблина, Данченка, Івченка, які прийшли в той же час до колективу франківців. Актори її дуже поважали й цінували, а шанувальники – просто обожнювали. Недарма вона перетворилася на легенду українського театру»[55].

«Я бачила Шекспіра на його батьківщині в Англії, дивилася шекспірівські спектаклі в Америці,- сказала відома кіноактриса Франческа Гааль після проглядання спектаклю «Багато галасу даремно» на сцені театру ім. І. Франка, – але тут, в Києві, Шекспіра прочитали і відчули краще, глибше, всестороннє, сіграли свіжо, соковито, молодо. Бачити Н. Ужвій в ролі Беатріче – означає бути присутнім на святі дійсного мистецтва»[56].

А. Зархи, талановитий режисер, завжди оцінював Ужвій захоплено. Зберігся його лист, де він відносить Наталію Михайлівну до кращих актрис свого часу. Він же приводить і витяги з розмови з Алісою Коонен, яка одного разу побачивши Ужвій, була уражена її енергетикою, професіоналізмом[57].

Н. Ужвій була видатною актрисою. Більше такої органіки на сцені не буде. Наталія полюбляла й в житті імпровізувати, вигадувати. Коли вона грала, то ніколи не засліплювала інших. У неї був дуже дзвінкий і щирий голос. Вона одна з багатьох актрис про яку не говорять з підтекстом.

У 1954 – 1971 рр. була головою Українського театрального товариства (тепер Спілка театральних діячів)[58]. Наталія багато допомогала людям, коли довгі роки очолювала українське театральнее товариство[59]. Завдяки її старанням було відкрито Будинок ветеранів сцени в Пущі-Водиці. Про таких, як Наталія Ужвій, кажуть: відзначена Богом. «Дійсно, вона була людиною віруючою, але в час процвітання атеїзму, безумовно, не афішувала цього», розповідає племінниця Наталія Пономаренко. – Головне, вважала вона, щоб Господь був у душі людини, і це визначить його порядність, доброзичливість і внутрішню чистоту. Вона завжди дотримувалася постів, а на великі свята, такі як Великдень та Різдво, обов’язково запрошувала гостей. Вона була й головним ініціатором хрещення моєї доньки Насті… Дім Ужвій-Пономаренка завжди було відкрито для всіх – друзів, колег, родичів. Бо вона панувала не тільки в театрі, а й у власній квартирі – великій і затишній, що була на вулиці Городецького, 17/1. Панувала як Господиня і як Жінка: чарівна, сильна, завжди підтягнута й модна, бо вважала, що актриса – обличчя театру, а театр – обличчя країни. І донині, гадаю, у цьому глибокий сенс.  Спадок, що залишила ця акторська родина, величезний. «Численні фотографії, щоденники, книги, листи, рецензії, афіші… ми з мамою зберігаємо в нас удома. Адже дідусь Євген заповідав не розлучатися з ними, й не віддавати їх ані в музеї, ані у фонди – ділиться найпотаємнішим внучата племінниця акторів, актриса театру ім. Івана Франка Анастасія Добриніна. – Доки не створено музей Наталії Ужвій, хай вони будуть разом із нами. Найцінніший раритет для мене – незакінчений портрет Наталії Михайлівни, який зберігається теж у нас удома. Його автор – художник В. Бернадін, який зустрівся з бабусею 1944 року в Ташкенті. Портрет, на жаль, не завершено, бо художника відправили на фронт… І в моїй підсвідомості складається враження, що її образ, особистість і здобутки ще не до кінця знані й вивчені. Вони, поза всяким сумнівом, потребують свого «доопрацювання» й «домалювання»[60].

Таємницю свого таланту видатна актриса відкриває у своїхщоденникових записах: «Актор не має права втомлюватися. Потрібно щодня йти вперед, обов’язково щось робити. Інакше завтра залишишся з вчора». Безперечно це і є ключ до її творчості і її життя[61].

Напевно,  якщо навіть перечитати всю літературу про Наталію Ужвій  всеодно її живе життя залишиться поза кадром. Бо такою, якою вона була у житті, не можливо описати. Але, безумовно, улюбленою мистецькою територією актриси був театр, де вона почувалася природньо й щиро відкривала свою душу, талант і майстерність…