Історія театрального Харкова поринає у давнину. Харківський театр ще з XIX ст. мав гучну славу. У двадцятих роках минулого століття у Харкові починається новий період театрального мистецтва пов`язаний в першу чергу з новим столичним статусом міста. Столиця згуртовує навколо себе найкращі сили вітчизняного театру.
Вже на кінець 1920-тих років ХХ ст. у Харкові існувало більше двадцяти театральних колективів. На момент появи «Березолю»[1] у Харкові український драматичний театр репрезентували такі колективи як: «Веселий пролетар»[2], «Народний»[3], «Побутовий»[4], «Театр для дітей»[5] та інші. Російський драматичний театр був представлений: «Міським»[6], «Червонозаводським»[7], театром ХОРПС[8] та театром «Пролеткульта»[9]. Виступали у місті також «Єврейський театр»[10], «Театр опери та балету»[11], «Театр клубу робітників землі та лісу»[12] та інші самодіяльні театральні колективи. Разом з більш крупними театрами у Харкові було багато професійних і любительських труп і студій, які використовували для своїх виступів різні приміщення. На протязі 1927 р. – 1936 р. з’являються нові театри, театральні колективи: «Державний український театр»[13], «Червонозаводський державний український театр»[14], «Державний російський драматичний театр імені О. С. Пушкіна»[15], «Державний український театр музичної комедії»[16], «Театр юного глядача ім. М. Горького»[17], «Театр Революції»[18], «Побутовий театр ім. Блакитного», «Харківський державний комсомольський музичний театр-студія», «Харківський театр Міської ради», «Театр малих форм Харківського авіазаводу»[19] та інші театри.
Зростає загальний рівень майстерності багатьох мистецьких колективів, у тому числі – дитячих театрів і театрів Робітничої молоді. У процесі формування і утвердження ідейно-мистецького спрямування українського радянського театру, багато вистав набуло значення етапних явищ у житті окремих колективів та навіть і у загальному театральному процесі.
Один з найголовніших театрів Харкова був «Березіль». У березні 1926 року на Всеукраїнській театральній нараді було вирішено перевести театр «Березіль» з Києва до Харкова. 
Саме в цьому театрі розкрилася творча індивідуальність Леся Курбаса. Він винайшов власну систему сценічного мистецтва. Творча концепція митця органічно поєднувала українське театральне мистецтво з європейською культурою[20].
Театр розмістився у приміщенні, де ще на початку 20-х років ХХ ст. працював Харківський драматичний театр під керівництвом видатного театрального діяча М. М. Синельникова[21]. Незабаром після переведення колективу до Харкова склад його трупи значно поповнився. Сюди перейшли актори Н. Ужвій, Д. Мілютенко, О. Хвиля, О. Романенко, С. Федорцева, режисер В. Скляренко та інші. В 1929 році до театру повернувся А. Бучма, який кілька років працював на Одеській кіностудії художніх фільмів[22].
У 1927 році мистецька громадкість відзначила п’ятиріччя театру. Деякі театральні критики з цієї нагоди опублікували в пресі ряд статей, в яких всіляко вихваляли проповідуваний художнім керівництвом театру напрям. Всупереч цьому партійна театральна критика дала театрові іншу оцінку його досягнень, не обминаючи його «недоліків, огріхів, експериментів»[23].
Вистави в «Березолі» відвідували представники української творчої еліти – письменники, художники, музиканти, вчені, лікарі, громадські діячі. Немало з них приходили за лаштунки й були «своїми людьми» серед харківських акторів. Зі сцени театру часто лунав голос відомих письменників, поетів, громадських діячів. Серед почесних гостей був, наприклад, В. Маяковський. А «березільці» у свою чергу були постійними відвідувачами республіканського літературного Клубу імені В. Блакитного, що відкрився в Харкові в січні 1927 року[24].
Лесь Курбас був не тільки геніальним режисером, а й талановитим педагогом, що виховав ціле сузір’я відомих акторів і режисерів. Турбуючись про високий професійний рівень акторів, він вимагав від кожного з них наполегливої щоденної праці над голосом. Для цього актори повинні були по три – чотири години читати гекзаметр, займатися вокалом. Обов’язковими були також вправи над тілом – гімнастика, акробатика, пластика тощо[25]. У Харкові під керівництвом Л. Курбаса продовжувала працювати режисерська лабораторія, створена митцем ще в Києві. Крім розгляду питань, що були безпосередньо пов’язанні з режисерскою майстерністю, в цій лабораторії читались лекції з проблем театрального мистецтва та драматургії. Лесь Курбас давав завдання своїм вихованцям аналізувати картини Х. Рембрандта, В. Ван-Гога, П. Гогена, В. Сурикова, І. Рєпіна, музику Л. Бетховена, О. Скрябіна, П. Чайковського, твори Д. Байрона, Й. Гете, Т. Шевченка, О. Пушкіна, Лесі Українки. Завдяки цьому він розкрив учням світ ідей, індивідуальність майстерності геніїв людства, навчав образного мислення[26].
Це була справжня мистецька школа. Учні Леся Курбаса створили спектаклі та образи, що увійшли до золотого фонду української і світової культури. Виховуючи акторів, він вимагав, щоб вони досконало володіли пластикою тіла, а, головне, уміли працювати над образом. Він звертався до образного перетворення, загостреного до метафоричності узагальненого звучання у виставі слова, пластики тіла актора, всіх зорових і звукових засобів вистави тощо[27].
Колектив театру все активніше працював з українськими письменниками – М. Кулішем, І. Дніпровським, О. Вишнею, Л. Первомайським, М. Ірчаном, Ю. Яновським, І. Микитенком. До створення текстів громадсько значимих театральних композицій Л. Курбас залучив письменників П. Тичину, Ю. Смолича, М. Йогансена, а також провідних майстрів сцени[28].
У 1933 р. Леся Курбаса – режисера Харківського «Березоля» заарештовують. Театр вступає в новий етап своєї творчості. На цей час ансамбль «Березоля» був вже сформований. 
Після арешту Л. Курбаса театр очолив Мар’ян Крушельницький, який згуртував колектив та переглянув репертуар та ідейну позицію театру в дусі офіційного соцреалізму[29]. З 1935 року театр має назву Український драматичний театр ім. Шевченка[30].
Про результати титанічної праці Леся Курбаса на ниві виховання цілої плеяди українських режисерів свідчить вражаючий перелік акторів майстрів, які зазнали такого впливу, водночас творчо зростали у безупинній співпраці із режисерським «молодняком» «Березоля»: А. Бучма, М. Крушельницький, Й. Гірняк, Л. Сердюк, Н. Ужвій, Д. Мілютенко, С. Шагайда, В. Чистякова, Л. Гаккебуш, Н. Титаренко, П. Нятко, О. Доценко, С. Федорцева та багато інших видатних майстрів. Визначною подією театрального життя того часу було заснування восени 1927 року в Червонозаводському районі міста Харкова – Державного стаціонарного Червонозаводського театру[31]. Його засновано в головному робітничому районі, де мешкає біля ста тисяч робітників найбільших харківських заводів[32]. Активну участь в організації театру взяли Я. Мамонтов, О. Вишня, П. Тичина. Художнє керівництво очолив О. Загаров. У театрі працювали: Є. Зарницкая, І. Маяк, Л. Гаккебуш, М. Петлишенко, А. Крамаренко, І. Твердохлеб, В. Добровольский та інщі. В репертуарі: «Республіка на колесах» Я. Мамонтова, «Диктатура» І. Микитенко, «Підземна Галіція» М. Ірчана, «Марко в пеклі» І. Коцюби, «Коммольці» Л. Першотравневого, «Заколот» за Д. Фурмановим, «Розлом» Б. Лавренева, «Мій брат» Н. Погодіна[33]. При театрі працює лабораторія, її ціллю є виховати молодих та культурних режисерів[34]. Трупа складається з 45 осіб. З них значну частину складає молодь музичної драми та робітничих гуртків[35].
Факт заснування нового театру, що має за завдання виставляти новий репертуар[36], набуває не лише культурного, а й політичного значіння. Відтепер робітництво вступає в безпосередній зв’язок з революційною українською культурою, воно стає чинником, що не лише впливає, а й безпосередньо творитиме нові культурні цінності. В театрі передбачалося давати постави Л. Курбасові, О. Загарову, В. Василькові, Л. Кліщеєву, Г. Юри та ін. Найтяжче відбилося на першому сезоні театру те, що тут не було фактичного художнього керівника, значить, не було й більш–менш певної художньої лінії. Перший сезон значною мірою був відданий на волю театральних «стихій». Тенденції натуралістично-побутові позначилися в театрі такими поставами, як «Суєта», «Розбійник Кармелюк»[37]. Найтяжчими були для театру перші два місяці. Проте вже з нового 1928 року театр починає завойовувати глядача солідністю й серйозністю роботи над п’єсами, – відвідування театру зростає[38].
Червонозаводський театр за короткий час вийшов у число передових творчих колективів України. У репертуарі його, поряд з класичними творами, переважне місце посіли п’єси радянських драматургів[39].
Справжньою мистецькою подією в житті театру стала вистава «Диктатура» [40] І. Микитенка, прем’єрою якої 1 листопада 1929 року відкрився новий сезон театру. Успіх вистави був майже нечуваний. Нову роботу театру позитивно зустріла критика не тільки харківська, але й московська, коли в червні – липні 1930 року театр показував «Диктатуру» в столиці на Всесоюзній олімпіаді театрів і мистецтва народів СРСР[41].
Брак сталого приміщення у 1930 р. – на початку 1931 р. важко позначився на роботі Червонозаводського театру. Протягом року театр працював в абсолютно ненормальних умовах, будуючи свої плани так би мовити за планом використання клубу «Металіст» від правління клубу[42].
Червонозаводський державний український драматичний театр проіснував не довго у Харкові. Вже у 1933 році з метою поліпшення театрального обслуговування робітників Донбасу театр переведений у м. Сталіно[43].
У місті також працював Червонозаводській державний російський драматичний театр. У театрі працювали такі художні керівники: Б. Бертельс, В. Неллі; актори: В. Високов, Д. Крамський, І. Єфремов, П. Россій, А. Дам’є, В. Кашінцева, Н. Зинов’єва, К. Шульженко. У репертуарі: «Праздник крови» за романом «Овод» Е. Л. Войнича, «Конец Криворыльска» Б. Ромашева, «Любовь Яровая» К. Тренєва, «Поджигатели» А. Луначарського, «Горячее сердце» А. Островського. У 1927 році театр припинив своє існування[44].
Театральне життя Харкова кінця 20-тих – початку 30-тих ХХ століття складали також «театри малих форм», одним з найвагоміших був театр «Веселий пролетар». У театральному сезоні 1926/1927 рр. наприкінці березня було утворено в Харкові новий театр під назвою «Веселий Пролетар». Цей колектив утворила ВУРПС (Всеукраїнська Рада профспілок), на кошти якої він перший час існував[45]. Театр мав стати центральною методичною майстернею для самодіяльного театрального руху у робітничих клубах столиці та на периферії. Театр було орієнтовано на обслуговування профспілкового глядача та розраховано на умови клубної сцени[46]. На новий театр було покладено завдання своєю роботою бути за зразок численним робітничим драмгурткам, що існують при кожному клубові й не мають свого «центрального» – в розумінні і репертуару, і його подачі – театру, що на нього клубні драмгуртки могли б у своїй роботі орієнтуватися, як на певний мистецький зразок.
Оскільки найціннішими, найважливішими в роботі клубного робітничого театру того часу були так звані «малі форми», то «Веселий Пролетар» мусив головну увагу зосередити саме на «малих формах». Новий театр було відкрито під керівництвом театру об’єднаного режисерського штабу театру «Березіль», мистецьким керівником театру був призначений режисер «Березоля» Януарій Ботник[47]. Під знаком відшукання, поширення й загострення сценічної подачі цих «малих форм» і пройшли перші два сезони роботи театру. Проте вже з першого ж року театр виявив певні тенденції зросту й життєздатності, тому скоро він став думати про поширення своєї мистецько-виробничої бази. В репертуарі театру уже першого сезону ми зустрічаємо п’єсу «Шпана». Наприкінці другого сезону театр знову дає велику п’єсу – «Пошились у дурні» М. Кропивницького. Великою перевагою театру є те, що він має добірний художній склад, – це все молодь, що ледве зійшла із шкільних лав[48]. Щодо перспектив театру «Веселий Пролетар», то тут справа упирається у брак приміщення[49].
Перші ж кроки театру пішли під знаком відшукування, поширення та загострення сценічного подання цих «малих форм». Були зроблені цікаві спроби в розробці та сценічному оформленні п’єс-мініатюр, відсутніх у старому українському театрі, та естрадних танцювальних, співочих і оповідальних речей. Результати його творчих пошуків стали першими зразками нової української радянської естради. Перші ж вистави театру-ревю «Ристю та чвалом», «Колотнеча», показана на відкритті нового театрального сезону 1927 року, – довели, що у цьому напрямі перед театром відкрито і багаті можливості, і вдячна основа, маючи на увазі попит з боку глядача[50].
Як філію «Веселого Пролетаря» у Харкові 1928 року було створено театр «Жива книга», який ставив своїм завданням пропаганду й просунення в робітничі маси української книжки, знайомство робітничої аудиторії з українською літературою минулого та сучасності. Опираючись на досвід пролетарів, «Живо-книжники» випускали щомісяця по дві роботи: одну великого плану (літературні вечори за участю всього колективу театру), другу – малого плану (виступи одного читця з лектором). Окрім живого слова, театр «Жива книга» широко використовував спів і музику. Вся композиція мініатюр театру, у сумі складала цікаву виставу, та не втрачала своєї першоцілі – просунення в робітничі маси української книжки[51].
На підприємствах Харкова та інших великих міст почали створюватися Темафори (театри малих форм). У 1929 році Постановою Вcесоюзної наради ВЦРПС була накреслена програма крутого піднесення політичної спрямованості роботи клубів, рішучого повороту обличчям до виробництва всіх засобів ідейно-художньої та виховної роботи клубів, рішучого повороту обличчям до виробництва всіх засобів ідейно-художньої та виховної роботи, посилення плану п’ятирічки. При постійному керівництві з боку заводських партійних організацій цей рух мав стати значним чинником у культурно-політичному житті[52].
За короткий час свого існування театр «Веселий Пролетар» здобув велику популярність, виступаючи по клубах Харкова і індустріальних районах України. Під час своїх гастрольних подорожей театр також дає методичну допомогу клубним драмгурткам. Тематика вистав театру широка: облік недоліків клубної роботи, боротьба з бюрократизмом, нове село, українізація, хлібозаготівля тощо[53].
Велика популярність «Веселого Пролетаря» спричинила створенню на підприємствах Харкова ТЕМАФОРів. Одним з таких колективів був ТЕМАФОР Харківського паровозобудівного заводу (ХПЗ)[54] за керівництвом режисера «Веселого Пролетаря» Івана Маківського. Створений за ініціативою молоді і завкому одного з найбільших тоді в Україні промислових підприємств, відкрився 23 квітня 1931 року програмою «За промфінплан», побудованою на матеріалах виконання промфінплану та боротьби цехів заводу. Програма висвітлювала успіхи ударних бригад і окремих передовиків виробництва, критикувала прогульників, ледарів і нехлюїв. Успіх та результат виступів заохотив колектив до дальшої праці[55].
Окрім організаційних засад велика увага у театрах малих форм 1920 – 1930 рр. приділялася і функції режисера. Однин із засновників і режисер ТЕМАФОРу харківського заводу «Світло шахтаря» М. Домбровський (М. Авах) у своїй статті «Малі форми» наголошував на тому, що однією з обов’язкових умов вистав малих форм є чітка зміна номерів. Режисер дає настанови молодим режисерам: пам’ятати, що номер, який він ставить, є тільки невеличкою частиною програми, і той не повинен перевантажувати його непотрібним оформленням, деталями[56]. Все, що допомагає яскравіше розкрити зміст: виразно знайдений внутрішній стан, гостра словесна дія, смілива мізансцена, мотивований трюк, цікаво і образно знайдена деталь в оформленні, вражаючий костюм все це має щедро використовуватися режисером. Водночас він має вміти відкидати все зайве, все, що відволікає від головної думки постановки[57].
Для театрального життя Харкова, як і для всієї України важливим було існування театру робітничої молоді (ТРОМ), він був створений на базі театру Пролеткульту. У склад театру ввійшли представники молоді харківських заводів, які поєднували участь у виставах з працею на виробництві. При театрі діяла драматична студія. До репертуару входили твори: І. Карпенко-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького, М. Куліша та інших. Колективи ТРОМ виступали в цехах, на фабричних подвір’ях, у заводських клубах, на підприємствах, агітуючи за виконання планів. Всього в Україні ТРОМів було близько тридцяти. Харківський ТРОМ проіснував до 1937 року[58].
Проявом профспілкової самодіяльності У Харкові був театр ХОРПС, який був заснований у 1926 році. Художнім керівником його став Д. Крамський. У репертуарі були такі постановки: «Бронепоезд 14-69» В. Іванова, «Квадратура круга» В. Катаєва, «Константин Терехин» В. Кіршона, «Разлом» Б. Лавренєва та інші. Мав гастролі у промислових районах Донбасу[59]. Театр «малих форм», пристосований до потреб клубної роботи, фактично цей театр буде філіалом театру «Березіль». На головного керівника його запрошено режисера Я. Бортника, а до трупи запрошено, головним чином, колишніх акторів «Березоля», що не ввійшли до харківського колективу. Крім того, до театру увійшли ті, що закінчили музично-драматичний інститут. Художня робота театру погоджуватиметься з головним керівником «Березоля» Лесем Курбасом. Театр проіснував до 1933 року[60].
У Харкові існував колектив «Клубу робітників землі та лісу». У 1926 році у харківському театрі «клубу робітників землі та лісу» пройшла вистава-комедія «Темна пляма». Вистава «Темна пляма» дещо відрізняється від багатьох комедій вітчизняного і закордонного походження, показаний за останній час в робочих клубах. Ця німецька комедія цікаво написана, зло висміює дворянство. Комедію ставив колектив посредрабиса, за участю заслуженого артиста республіки П. Самойлова. Критики доповідали, що не можна сказати, щоб гра йшла гладко. Часом відчувається підйом, узгодженість, але тільки часом. Численна аудиторія тепло прийняла комедію[61].
Цікавий театр малих форм існував у Харкові на початку 1930-тих років ХХ століття і Харкові він мав назву – театр «Санітарної культури». Завданням театру є художньо-театральними засобами розширювати пропаганду серед трудящих мас населення за санітарію й гігієну, за здоровий культурний побут. Театр виступав переважно по клубах[62].
Існував у Харкові і ТЕМАФОР Укрцукротресту, у якому було зроблено кілька цікавих спроб по-новому поєднати театралізоване видовище із пропагандистськими завданнями. У жвавій, експресивній манері, при мінімумі зовнішніх виражальних засобів, світлових ефектів і дуже обмеженому місці дії (червоний куток) було поставлено в 1929 – 1930 рр. театралізований звіт- доповідь, публіцистичну ілюстрацію лекції про Ленські події 1912 року за драматичною хронікою «Лена» В. Плетньова; його ж одноактну п’єсу- інсценівку «Месник» – про Паризьку комуну, композицію творів В. Маяковського «Жовтнева ораторія», кілька сатиричних програм на місцеві теми, «Діла небесні» О. Вишні та інші. Ці тридцятихвилинні програми, що доповнювалися естрадними виступами членів колективу, за словами його керівника О. Казимирова, мали неабиякий успіх[63]. Той же автор у своїй книзі «Народний театр політичної агітації», аналізуючи свої постановки говорить про те, що ці моновистави не відзначалися глибиною психологічної характеристики персонажів: «це були скоріше театралізовані плакати в яких дія розраховувалась на зовнішній ефект, пристрасне слово, пряме донесення ідеї твору, що підготовлялося ще й емоційною настроєністю аудиторії – адже виставу показували саме в той день, якому вона була присвячена»[64].
На початку нового сезону 1930 – 1931 року театр «Веселий Пролетар» залишається без свого керівника. Я. Бортник стає головним режисером Харківської Державної музичної комедії. Мистецьким керівником призначають Лесь Курбаса. Фактично «Веселий Пролетар» стає філією театру «Березіль». Театр і надалі залишається українським естрадним театром малих форм. На режисерську лабораторію «Березоля» покладається завдання протягом двох – трьох років створити у Харкові зразковий театр малих форм, тому проводиться інтенсивна учбова робота з акторами. Я. Бортник, як і весь творчий колектив театру, розділяли погляди Л. Курбаса про сучасний український театр. Поставивши гасло «Новий театр з нових людей» режисер Я. Бортник постійно прагнув втілювати ідеї свого вчителя Л. Курбаса про шукання нових стилізованих форм у театрі[65]. Творче життя театру закінчилось, коли цього ніхто не чекав, 23 квітня 1932 року виходить Постанова ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій». На підставі цього рішення наприкінці сезону театр було розформовано[66].
З 15 червня по 11 липня 1930 року в Москві проходила Перша Всесоюзна олімпіада мистецтв. В олімпіаді взяли участь мистецькі колективи республік: РРФСР, України, Білорусії, Грузії, Вірменії, Башкирської АРСР, Татарської АРСР та інші. На цю олімпіаду з’їхались представники чотирнадцяти національностей. Крім театру на олімпіаді були представлені також кіно, народна музика, танці[67]. Україна, в якій нараховувалось на той час близько 30 державних театрів, була представлена на Всесоюзній олімпіаді двома столичними колективами – Харківським Червонозаводським українським драматичним театром і республіканським театром малих форм «Веселий пролетар»[68].
Після всесоюзної олімпіади активізується зв’язок і обмін творчим досвідом між сценічними колективами сусідніх республік, зокрема шляхом гастрольних подорожей. Так, наприклад, у 1930 році до Харкова на гастролі приїздить Кутаїський грузинський драматичний театр на чолі із своїм організатором і художником керівником видатним режисером Коте Марджанішвілі. В наступному 1931 року в Радянській Грузії було проведено декаду української культури, яка набула масового характеру і залишила досить глибокий слід у пам’яті українських митців. Театр «Березіль» взяв участь у декаді[69].
В 1928 році урядом УРСР було ухвалено постанову «Про державні театри та їх об’єднання». Згідно з цією постановою, державними театрами вважалися ті сценічні колективи, які були в безпосередньому віданні Народного комісаріату освіти або окружних виконавчих комітетів і працювали за відповідними плановими завданнями, що їх затверджували народний комісаріат освіти або окружні виконавчі комітети. Далі в постанові зазначалося, що в безпосередньому віданні Народного комісаріату освіти знаходяться державні театри, які завдяки своїй художній та ідеологічній цінності мають загальнореспубліканське значення[70].
В історії театру ТЕМАФОРам відводиться незначне місце. Як нова форма самодіяльного театру вони проіснували короткий час і невдовзі розчинилися в загальній масі драматичних колективів. Але естетичні засади і творчі надбання ТЕМАФОРів стали не тільки надбанням історії. Залишивши яскравий слід у літописі радянського сценічного мистецтва, вони продовжили розвиватись відродившись у мистецтві клубної сцени 30-х рр., ТЕМАФОРи стали своєрідними творчими лабораторіями, у яких велися пошуки нових прийомів та засобів втілення мистецтва малих форм.
У Харкові перший стаціонарний театр опери та балету існував ще з 1925 року. Театр був заснований на базі постійної оперної антрепризи у Харкові з 1880 року. Спочатку театр називався українською державною столичною оперою, пізніше набув статусу академічного[71]. У 1926 – 1928 роки театр дедалі формується та ширшого розмаху. В державній опері наступною прем’єрою після балету «Червоний мак» піде опера М. Лисенка «Різдвяна ніч». В другій половині сезону 1927 р. Державна опера намітила поширити роботу в робітничих районах, і дасть низку концертів своїми силами по робітничих клубах, а також покаже кілька своїх постановок по районних театрах[72].
З відкриттям театрального сезону в 1929 року столиця дещо запізнилася, першим відкрився «театр опери та балету», що показав «Князя Ігоря» в новій постановці Н. Форегера. Нова постановка розцінюється пресою, як подія в театральному житті Харкова. Цьому успіху вистави «Князя Ігоря» зобов’язаний в першу чергу А. Петрицкому, який створив оформлення. У подальший репертуар театру включені і вже знаходяться в роботі побудовані на сучасному матеріалі нові балети – «Футболіст» В. Оранського та «Дніпрострой» А. Рудницького[73].
Театр опери на кінці сезону 1930/1931 рр. випустив дві прем’єри – балет «Пан Каньовський» та «Кармелюк». Обидві постави середнього ґатунку і чогось цікавого не являють. Готують оперу грузинського композитора З. Поліашвілі «Абесалом і Етері» та «Фігорове Весілля» В. Моцарта[74]. Широко був представлений у театральній культури столиці театр для дітей. 7 грудня 1926 року І. Мар’яненко здійснив у Харківському театрі для дітей постановку п’єси «Одруження» М. Горького. І. Мар’яненко залучив до дитячого театру велику групу молодих українських акторів: Ю. Крамаренко, І. Твердохліб, Ю. Заховай, М. Уманець, М. Гайдабура та М. Горленко[75]. Театру не зразу зумів розкрити свій талант. Тільки на початку 1930-тих років театр зумів відтворити свою особисту лінію мистецтва[76].
На 1931 рік театр був у такому ж стані, що і Червонозаводський, тобто без приміщення. Стабільніше й спокійніше робота пішла в другій половині зими. Проте дві прем’єри театру: «Проба» режисера М. Верхацького та «Штурм» режисера В. Скляренко відкриття в роботі театру не зробили й пройшли непомітно[77]. У театрі працювали режисери: В. Скляренко, В. Вільнер, В. Неллі, М. Верхацький; художники: Б. Косарев, Л. Писаренко, О. Хвостенко-Хвостов. У репертуарі театру були п’єси: О. Белецького, Я. Мамонтова, О. Корнейчука, А. Шияна, Ж. Б. Мольєра та інші[78].
У 1936 році театр для дітей став називатися театром юного глядача імені М. Горького. Художнім керівником театру став В. Скляренко. Незадовільна робота театру у минулих сезонах привела до того, що новий сезон театр зустрів непідготовленим – без репертуару. Дружна робота колективу принесла перші успіхи. Цього сезону було показано дітям дитячу музичну казку «Лелека» М. Пинчевського, «Зямка копач» М. Даніеля, «Наталку Полтавку» І. Котляревського, «Свої люди, порахуємося» О. Островського. Крім того, театр працював над хореографічним спектаклем «Чарівна флейта» і п’єсою Ж. Б. Мольера «Скупой». Чотири нові спектаклі отримали хороший прийом у юного глядача. Немало довелося попрацювати над підвищенням майстерності. Далі гастролі в Москві, критики визначають, що гастролі мали великий успіх[79].
Харківська музична комедія була створена 1 листопада 1929 року. У будинку колишнього театру «Міссурі» почав давати свої вистави єдиний тоді в Україні театр музичної комедії. Для підготовки сучасних оперет, притягнулися молоді акторські сили, режисери, стали знаходити якісні балетної групи. Основу колективу складали працівники театру «Березіль»[80]. У сезоні 1929/1930 рр. трупа складалася з двадцяти акторів, балетмейстера, диригента, хормейстера, концертмейстера, суфлера, режисера і помічника режисера. Режисером театру було призначено Б. Балабана. Трупа складалась одних з кращих акторів столиці[81]. Перший спектакль був «Орфей у пеклі» Ж. Оффенбаха[82] в сучасній інтерпретації березільця Бориса Балабана. Паралельно з постановкою «Орфея» новонароджений театр готував ще кілька прем’єр, до режисерського втілення яких були запрошенні митці М. Крушельницький і А. Бучма, Я. Бортник і Д. Козачківський, Р. Юхименко і М. Фореггер та зовсім юний режисер-лаборант В. Скляренко[83]. Тріумфальний успіх мала оперета «Весілля в Малинівці» за мотивами Громадянської війни в Україні[84]. Музкомедія на кінець сезону 1930 – 1931 рр. дала цікаву виставу «Запорожець за Дунаєм», режисер М. Крушельницький, текст О. Вишні.
Виставою музичної комедії «Оксана» театр звів нанівець свої попередні досягнення. Можливо театру заважало відкритися різноманітна режисура. За 1930 р. режисерами вистав були: Я. Бортник, М. Фореггер, О. Смірнов, О. Іскандер, Д. Козачківський, А. Бучма, М. Крушельницький, О. Єфименко[85].
Харківська музична комедія має відкрити на початку жовтня 1931 року сезон. Орієнтовано до репертуару взято такі музичні комедії: «Люди і зброя», «Князь кріпак», «Крісло Катерини» – Бондарчука та музична комедія Бірюкова «Харков-Харків»[86].
Харківський Єврейський театр існував у Харкові ще з 1925 року, театр став другим стаціонарним після Московського єврейського. Ядром трупи театру стала групи випускників студії «Культур-Ліги», яка стажувалася чотири роки у Москві, у тому числі у таких майстрів сцени, як Є. Б. Вахтангов, В. Е. Мейерхольд[87]. За півроку свого існування театр поставив тільки дві п’єси: «Пурім-Шпіль» та «Ін-брен». Обидві одного автора, Є. Лойтера, який одночасно й художній керівник і постановник театру. Літературна вартість першої п’єси не висока, а другої – не витримує жодної критики. Правда, що оригінальних п’єс, які надаються для сучасного театру, в єврейській літературі мало, проте їх, порівнюючи з поставленими, досить, щоб при певній переробці, продержатись один-два сезони. Вже після вистави «Пурім-Шпіль» в театрі не почувається зрілого художнього керівництва, що там майже немає досвідчених акторів, активом можна рахували талановитих – художника Н. Рибака й диригента Л. Штейнберга, та невелику групу здібної молоді. «Ін-Брен» є великий крок назад рішуче в усьому. Оскільки потреба все ж таки в єврейському театрові велика, і держава хоче його підтримувати, ми мусимо дивитись правді в очі й називати причини невдачі і винайти шляхи її ліквідації. Вважаємо, що головною невдачею театру була – відсутність сильного театрального складу. З молоддю гарно й приємно працювати поки колектив самодіяльний, а не в професійному театрі, що ставить собі виробничі завдання і мусить тому дати якомога більше спектаклів за сезон[88]. Для професійного театру потрібні професійні вчителя, актори, за якими молодь буде підтягуватися.
Починаючи 4 рік свого існування, єврейський театр значно змінив свій художньо-керівничий склад та поповнив трупу новими акторами. На режисерів театру запрошено С. Марголіна та Н. Норвіда, а завідувачем музичної частини композитора М. Мільнера[89]. Але все ж таки театрально-професійних кадрів не вистачало. Із-за браку професійних кадрів на той час харківський ГОСЕТ проіснував недовго. У 1930 році в Києві організувався Державний єврейський театр під керівництвом Б. Вершилова. У цей театр влився раніше створений Б. Вершиловим в Москві театр «Фрейкунст». У 1934 році Харківський театр об’єднався з Київським[90].
У сезоні 1926/1927 рр. ще раз було зроблено солідну своїм організаційним розмахом спробу відродити побутовий театр – було засновано «Державний народний театр». Організаторами були люди енергійні, їм удалося зацікавити у справі деякі організації, і театр мав чималу матеріальну допомогу, отже, міг утримувати значні, потрібні для театру подібного типу, штати – хор, оркестру, виконавчий склад для репертуару драматичного й співочого, а на окремі постави запрошував навіть видатних оперових співаків. Крім того, він одержав у своє розпорядження колишній цирк Грікке, традиційне помешкання побутового театру в Харкові. На директора театру запрошено Б. Ліфшиця, адміністратором призначено Г. Вольгемута. Закінчено формування трупи. Постійним режисером працюватиме О. Загаров. У жіночому складі трупи: Варецька, Горленко, Большакова, Лешко, Акімова, Попова, Маліїва, Жданова, Зарницька та інші; чоловічий склад – Ватуля, Крамаренко, Овдієнко, Кречет, Хорош, Петляшенко, Твердохліб, Манько, Тагаїв, Сокирко та інші[91]. В репертуарі трималися настановлення, головне на стару театральність, і тому тут були п’єси історико-романтичні («Бондарівна», «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші»), співочі («Вій», «Запорожець за Дунаєм», «Катерина»), а також авторів тих років (Я. Мамонтова, І. Кочерги, Л. Улагай-Красовського). Театр хворів на анемію творчості й нерозуміння художніх завдань театру[92].
Влада так визначала сутність театру – що до репертуару, то він має складатися й з нових революційних змістом п’єс радянських драматургів, і з старого класичного та добірнішого побутового репертуару[93].
Отже, деякі з спроб оживити театр цілком правильно зробили це шляхом виходу до ширшого світового репертуару, але більшість їх, особливо ж ті, що робилися в Харкові в останні роки існування побутового театру, обмежувалися пережовуванням старих, примітивних п’єс у трафаретних прийомах інтерпретації. І всім цим спробам завжди бракувало таких акторських і режисерських культурних кадрів, які б не тільки розуміли, а й уміли практично прокласти шляхи від романтичного етнографізму до класики чи до оригінальних форм нового театру, що міг би для сучасної тематики використати простоту й барвистість форм старого театру, чи, як його ще звали, театру «живої людини»[94]. І все ж вважати цей театр похованим ніяк не можна. Спадщина побутового театру полягає у репертуарі. Тут багато є п’єс історичних та історично-побутових[95].
З 1931 року у Харкові працював театр Революції. Художнім керівництвом театру стали режисери: М. Терещенко, К. Кошевський та Ю. Шумський[96]. Основу творчого складу театру становить група акторів Одеської Державної драми: М. Братерський, Т. Вечора, І. Замичковський, Л. Криницька, Є. Пономаренко та інші. У репертуарі театру: «Жандарм» І. Кулика, «Украдене щастя» І. Франка, «Дівчата нашої країни» І. Микитенка, «Майстри часу» І. Кочерги, «Страх» А. Афіногенова, «Віндзорські кумасі» У. Шекспіра та інші[97]. Організації та установи, що брали діяльну участь у створенні театру революції, як і його художнє керівництво визначили творчий колектив як сценічний заклад реалістичного напряму. Перед театром Революції було поставлено завдання стати в столиці вогнищем реалістичного мистецтва радянської сцени, пропагандистом радянської драматургії[98]. Слава приходить до Харківського театру Революції на другому році його діяльності, коли він показав прем’єру нової п’єси І. Микитенка «Дівчата нашої країни». Не позбавлена недоліків композиційного характеру, позначена схематизмом деяких другорядних персонажів, але п’єса «Дівчата нашої країни» була новим словом у радянській драматургії та на сцені на той час[99].
З’являються нові вистави про громадянську війну, а також про події повсякденного життя радянської країни. Для провладних структур цінною традицією стає створення вистав, присвячених незабутнім дням вирішальних боїв за перемогу революції. Харківському театру Революції належить ініціатива першої постановки на українській радянській сцені відомого твору Ф. Шіллера «Підступність і любов», а також У. Шекспіра – «Віндзорські кумасі»[100]. З осені 1934 року починається перший сезон Харківського театру Революції, коли він перестає бути столичним сценічним колективом, оскільки столицю України того року було переведено до Києва. В зв’язку з переїздом до Києва залишає посаду завідуючого літературною частиною театру І. Микитенко. Вже з жовтня 1935 року посаду художнього керівника залишає М. Терещенко. Театр працює як театр Революції до 1937 року[101].
Театральне життя Харкова початку 30-тих років ХХ ст. представляв також російський театр імені О. С. Пушкіна. Театр був створений 17 листопада 1933 року[102]. Прем’єрою театру у Харкові була п’єса «Ревізор» М. Гоголя[103]. Першим художнім керівником театру став російський режисер М. Петров за сприяння українських режисерів О. Крамова і М. Синельникова[104]. Перед відкриттям театру його було гарно відремонтовано, створено сприятливі матеріально-побутові умови працівникам театру[105]. Завдяки наявній у розпорядженні театру друкарні, яка випускає буклети, книги і газету, російська драма отримує широку популярність і популярність серед жителів міста. Своєю популярністю він так само зобов’язаний відкриттю театральної студії і проведенню творчих вечорів. Проте після перенесення столиці УРСР в Київ в 1934 році, театр втратив друкарню та інші привілеї, покладені столичним сценам, внаслідок чого перший художній керівник його покинув. Місце художнього керівника офіційно в 1936 році зайняв О. Г. Крамов, який керував ним беззмінно на протязі п’ятнадцяти років. У репертуарі: твори російської, української та зарубіжної класики («Три сестры» А. Чехова, «Анна Каренина» Л. Толстого, «Маскарад» М. Лермонтова, «Лісна пісня» Л. Українки, «Сон князя Святослава» І. Франка, «Пятая колона» Е. Хемінгуея)[106].
Перший сезон роботи у Харкові Державного театру російської драми, дав не абиякі показники. Харківські пролетарі побачили у гарно зіграних поставах під орудою заслуженого діяча мистецтва Н. В. Петрова «Ревизор» М. Гоголя, «Горе от ума» О. Грібоєдова, «Егор Буличев и другие» М. Горького, «Интервенция» Л. Славіна, «Чудесний сплав» В. Кіршона, «Чужой ребенок» В. Шкваркіна[107]. Театр набуває популярності.
15 липня 1935 року бригада харківського театру російської драми виїхала для обслуговування літніх залізничних клубів за маршрутами Білопілля – Люботин – Білгород – Основа – Готня – Харків – Сортувальна – Кременчук. Театр покаже залізничникам уривки з «Интервенции», «Чужого ребенка», «Ревизора» та інших вистав[108].
У Харкові ще існувало багато театральних колективів, більш малих театрів: «Народний театр під керівництвом Л. Сабініна і І. Юхименка», «Харківський театр Міської ради», «Міський російський академічний театр», «Державний український театр», «Вірменський театр»[109] та інші. У Харкові проходили такі гастролі театрів: «театр ім. Шевченка» (Дніпропетровськ), «театр ім. Франка» (Київ), «театр Революції» (Одеса), «Друга пересувна державна опера» (Правобережжя), «Польський державний театр» (Київ), «Російська Державна драма» (Дніпропетровськ), «Перший Державний театр Білорусії», «Кутаїський грузинський театр» та театри РСФРР: «1-й Московський театр Пролеткульту», «Московський татарський театр», «Театр імені Е. Вахтангова», «МХАТ 2-й» та інші театри[110].
Український драматичний театр початку XX століття можна охарактеризувати декількома ознаками, які випливали з історичних реалій, що склалися в українській культурі того часу. Передовсім це був театр багатющого досвіду просвітницької діяльності в утвердженні та збереженні української літературної мови, популяризації національної драматургії. 
Аналізуючи театральне життя кінця 20-тих р. – початку 30-тих р. ХХ ст. можна зазначити, що у той час було справжнє суцвіття постатей корифеїв, заслуга яких – у становленні та розвитку українського національного театрального мистецтва: Л. Курбас, В. Скляренко, О. Загаров, М. Крушельницький, Н. Ужвій, В. Чистякова, М. Синельников, О. Крамов, А. Бучма, О. Сердюк, Р. Черкашин та нескінченна галерея портретів та імен інших, які своїм життєвим та мистецьким подвигом навіки уславили театр України у світовому просторі. Таким чином, у зазначений період бачимо, що театральне життя Харкова було досить насичене мистецькими барвами, існувало багато театральних колективів. Державна та профспілкова підтримка театрів вплинула на піднесення театральної культури. Театр «Березіль» виступає «локомотивом», театральним авангардом Першої столиці тих років. Достойну альтернативу державним театрам давали самодіяльні театри, Темафори, проте вони, як і інші театри революційно-соціалістичного напряму, програють у масштабі своєї творчої спадщини театрам «Березіль», театру ім. О. С. Пушкіна, Державній Музичній комедії, театру опери та балету, театру юного глядача ім. М. Горького залишаючись тільки вимогами свого часу та епохи.Визначне місце театру «Березіль» у театральному житті даного періоду свідчить те, що відомі режисери та актори театру «Березіль» займалися активною діяльністю та допомагали в організації театрів, що не могла не відбитися на їх творчій лінії. Таких театрів як, наприклад, «Червонозаводський театр», театр «Веселий Пролетар», «Театр Музичної комедії», театр «ХОРПС» та інші театральні колективи. Тож маємо величезний внесок театру «Березіль» та саме Леся Курбаса у театральне мистецтво Харкова у 20-тих – 30-тих років ХХ століття. Треба зазначити, що насильне переведення «Березоля» на рейки соціалістичного реалізму через арешт Леся Курбаса знаменує початок, з початку 1934 року, остаточного контролю держави над театральним мистецтвом, що звичайно проявлялося на всіх театральних колективах Харкова.
Як свідчить приклад актриси театру «Березіль» Наталії Ужвій, тогочасному театральному актору, щоб отримувати «зелене світло» в творчій кар`єрі, потрібно було дотримуватися офіційних партійних поглядів на свою творчість та театральну галузь загалом. Від цього і формальна підтримка у звинуваченні Леся Курбаса, і комуністичні нотки у спогадах та інтерв`ю.