Наталія Михайлівна Ужвій народилася 8 вересня 1898 р. у м. Любомль, тепер Волинська область[1], у селянській родині. Сама майбутня акторка була найстаршою дочкою у багатодітній родині. Її батьки – Михайло Максимович Ужвій (народ. у 1870 р.) і Олена Павлівна Косміна (народ. у 1871 р.) – з Волинської губернії. Вони були хліборобами, щирими українцями. Сім’я багатодітна, Наталія – сама старша, а за нею йдуть: брат Євгеній (1900 р. народження), який працював згодом в передмісті Варшави, навчався в духовній семінарії,  потім пішов на партійну роботу і від партії ж в кривавому 1937 р.  одержав кулю[2]; брат Михайло (1904 р. народження), що закінчив Київське артилерійське училище, убитий у Львівській області в 1943р.; брат Микола (1906 р. народження), пролетар, слухач чоловічої гімназії в Золотоноші, інженер-економіст в Москві, Алма-Аті і в Львові (після війни переїхав до Варшави – і чи не дивом врятувався від сталінських кігтів), брат Назарій (1908 р. народження), ще один пролетар, згодом вчився в Одеському будівельному інституті, працював інженером, доки не заарештували в 1937 р.; брат Опанас (1910 р.  народження), «безробітний», фронтовик у військові роки, а після Другої світової – мирний залізничник, так нічим особливо і не прославився; сестра Оксана (1902 р. народження), народилася в робочому селищі Брудно, потім вийшла заміж, після війни влаштувалася в Львові і, нарешті, сестра Тетяна (1911р. народження)[3]. Зі спогадів сестри Наталії, актриса була схожа на батька[4]. Батько актриси служив на Привіслянській залізниці, поблизу Варшави[5]. Там Наталія отримала початкову освіту – спершу в залізничному, а потім у міському дворянському училищі[6]. До 1912 року родина Ужвій жила в робітничому селищі Брудно, поблизу Варшави. Там мешкав мамин брат, який працював на залізниці. Туди ж влаштував і Михайла Максимовича Ужвій[7]. Там Наталія пробула два роки, потім – міське училище в передмісті Варшави. Ходить пішки і босоніж на навчання, по дорозі заворожений заглядає в костьол, слухає орган. А батьки знову збираються на Рівненщину. Там – брат батька, він працює на пошті. І Михайла Максимовича влаштовує в лісництво. А Наталія хоче поступити в семінарію, та не прийняли[8].

Через матеріальну скруту в сім’ї Наталія влаштувалась швачкою, також займалася самоосвітою[9]. Сама Наталя розповідала: «Я мріяла бути вчителькою. Готувалася до іспитів сама. Вдень – у майстерні, а вночі – при свічах перечитувала десятки книг. Іспита екстерном дуже боялася»[10]. В 16 років,  тобто у 1914 р., вона пройшла іспити екстерном на звання сільської вчительки[11]. У 1915-м – а це Перша світова – сім’я мешкає у м. Кльовань (під Рівним). В 1918 році доля закинула її вчителювати у містоЗолотоноша (Черкаська область[12]). В Золотоноші жили на Благовіщенській вулиці, 5[13]. Саме там Наталія випадково потрапила на виставу аматорського драмгуртка разом з такими ж одержимими вчительками I ступеня, як і сама (Катею Білоштан і Тетяною Гумелей). Разом з колегами вона підійшла до акцизного чиновника Володимира Войне (постановнику спектаклів) із проханнямпопрацювати в гуртку. «Театральною справою» в Золотоноші тоді заправляють ветеринарний лікар М.Крутіков, агроном Е.Падалка і майстер самодіяльності А.Балавенский. Найпершою театральною роботою Ужвій стала меленька роль квартирантки в п’єсі Габріелли Запольськой «Мораль пані Дульськой»[14]. Потім – «Безталанна» (Софія)[15], «Бондарівна» (Наталя). Звичайно, на догоду епосі –«Борці за мрії» И.Тогобочного[16].  Наталія вже відчувала радість творчості, силу впливу художнього слова, щастя грати для рідного глядача, грати улюблені ролі.  Вона грала в «Детях Ванюшина», грала в старому українському репертуарі – «Доки сонце зійде…», «Лиха іскра поле спалить…», грала в революційних агітках. Перші театральні враження полонили її. Нове життя Наталія проживала на сцені драмгуртка і воно давало незнані відчуття й наснагу, що переповнювали все її єство. Ужвій згадувала: «В Золотоноші почався мій «артистичний університет». За шість років я зіграла 65 ролей»[17]. Грала багато і мріяла поїхати в велике місто вчитись акторському мистецтву, грати в справжньому театрі…[18].

Актрису добре знали на районі. По кілька разів об’їжджали драмгуртківці села й містечка, близькі до Золотоноші. Навіть у газеті місцевий аматор мистецтв написав про гру Наталії Ужвій. Сама Наталія говорила так: «Ця аматорська робота, участь в сільській художній самодіяльності, нескінченні поїздки по селах і щира, від самого серця гра, виховали мене. Отам я навчилась забувати про все, коли працюєш над роллю. Отам я відчула потребу самовідданого служіння мистецтву, віддаючи себе театрові повністю, не жаліючи для сцени останніх сил»[19].

Інтуіція одного з керівників Золотоношського відділу наросвіти Івана Леонтієвича Мойси, який часто бував на виставах аматорського театру, дала талановитій дівчині офіційний напрям на «інструкторсько-режисерські курси» у Києві. Мрії сільської учительки наближались до здійснення.   Золотоношські організації відрядили її в Київ на навчання, в театр. З рекомендаціями, посвідченнями і довідниками в кишені рушила Наталія Ужвій до Києва[20].

З 1918 р. брала уроки драматичного мистецтва у студії Першого  державного драматичного театра  УРСР ім. Т.Г.Шевченко в Києві[21].

1922-го р., зарекомендацією Івана Ле (майбутнього письменника) її було прийнято в трупу Першого державного драматичного театру УРСР ім. Т. Г. Шевченка. І там відбуласьдоленосна зустріч Н. Ужвій та І. Мар’яненко, яка і визначила подальший життєвий і творчий шлях майбутньої актриси. Майстер сцени одразу відчув і побачив творчі можливості невідомої вчительки із Золотоноші, котра приїхала до Києва, щоб навчатися на режисерських курсах[22]. Мар’яненко допоміг дістати дебют[23]. Наталя потрапляє додругого складу Київського українського драматичного театру імені Т. Шевченка[24]. 

В театрі ім. Т. Шевченка глядач бачив Наталію в мольєрівських п’єсах «Хворий та й годі», «Міщанин-шляхтич»; вона зацікавлює в « Весіллі Фігаро» Бомарше; захоплює нестримність Катерини в комедії польського драматурга Кшивошевського «Чорт і шинкарка». Примітивна фабула комедії і прямолінійна схема образу не сховали темпераменту і завзяття молодої актриси[25].

Саме в театрі ім. Шевченка у Києві Н.Ужвій проходила школу практичної роботи. Вона не мала великого вчителя, але вміла прислухатись до зауважень товарищів, досвідчених акторів, особливо Замичковського і Мар’яненка. І чекаючи на свій вихід, жадібно спостерігала гру старших актрис, прагнучи досягнути їх досвідченості і майстерності. І досвідченість приходила[26].

Шевченківці були прописанні у Києві, але жили «на колесах». Їх вистави проходили у Лохвиці, Пирятині, Кременчуці, Лубнах… Затримавшись у Одесі, группа акторів, серед них й Наталія Ужвій, залишилася у місті, щоб створити Державний театр української драми[27].

У 1925 році Ужвій запрошують в Одеський український драматичний театр. Тут Наталія Ужвій стає примадонною. Найкращі вистави того часу – «Мандат», «Гріх», «Маруся Богуславка», «Полум’ярі». Квитки на її вистави розкуповуються заздалегідь. В цьому театрі вона зіграла роль Діани де-Сегенкур[28]у п’єсі«Полум’ярі». Це була роль «дочки робітника», російської  емігрантки, коханки барона. «До відкриття ми готовили виставу «Полум’ярі», яку модерно поставив Борис Глаголін, – пише Наталія Ужвій, – Я грала головну роль, та я, щоб вразити публіку, узяла в комісійнім для своїй героїні хутро з лиси, японський халат з драконами та величезну брошку з штучними самоцвітами. Дуже хотілося сподобатися публіці. Прем’єра пройшла з величезним успіхом. На ній був присутнім сам автор – нарком освіти Російської Федерації Анатолій Луначарський… Це був божевільний сезон, що не вистави, то «бум»»[29]. В цій ролі вона сподобалась учню Одеської трудової школи Євгену Пономаренко[30]. Він стає палким прихильником таланту Ужвій. Згодом доля поєднає їхні життя.  

Ужвій згадувала, що  в Одесі, коли до неї прийшла слава, вона почала турбуватися, що її успіх у глядача зіпсує її. В Одеському театрі тоді працювали режисери, які вважали себе засновниками «нового мистецтва». Як далеко вони були від справжнього мистецтва. Як часто це була холодна, байдужа до глядача робота, яка не  хвилювала, не захоплювала. Вона шукала порятунку в роботі над класичною драматургією, зокрема Мольєром. Блиск мольєрівської фрази, легкість і граціозність його діалогу. Оволодіваєш виключною чіткістю ритму і виходиш на сцену в якомусь незвичайному піднесенні. Наталія хотіла тікати, доки не погасла, швидше в інший театр, де правда, щирість і ясність. 

Прослуживши в Одеській держдрамі лише один сезон і вдало зігравши багато ролей[31], Наталія прийняла запрошення від самого Леся Курбаса до Харківського «Березіля»[32] (з 1935 р. Харківський український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка).Театр взявся по-справжньому за будування радянської української театральної культури[33].Ужвій без вагань приходить до молодого експериментального театру, який об’єднував навколо себе майбутній цвіт української сцени — Л.Курбаса,  А.Бучму,  М.Крушельницького, О.Сердюка, І.Мар’яненка та ін.[34]. Тут почалася успішна кар’єра Н. Ужвій.Створюються багаті сценічні образи. «Курбас вчив нас володіти своїм тілом, підкоряти його внутрішньому стану образу. Виховував почуття міри – вчив строго відбирати як внутрішні, так і зовнішні засоби виразності. Накінець Л. Курбас вчив нас мистецтву перевтілення»[35].

Сама Наталія розповідала: «Не забути мені Харківські 20-ті роки: гуртожиток на Жатковському провулку, у дворі двоповерховий дім, де існувала коридорна система, мабуть, колись тут був поганенький готель. Весь цій дім заселяли молоді письменники, художники та ми – актори театра «Березіль». Проти кожної кімнати якійсь ящики. Скільки було цікавих зустрічей у цьому будинку! Це була пора деструкцій. Усі бажали створити нове революційне мистецтво. Часто ми були очевидцями дуже гострих дискусій між Анатолієм Петрицьким та Лесем Курбасом, Олександром Довженко та іншіми письменниками, поетами …»[36].

Її дебютом на сцені «Березіля» стала роль у виставі «Седі». У 1926 р. Н. Ужвій та І. Мар’яненко грають разом у цій п’єсі С. Моема та Д. Колтона. І.Мар’яненко був у ролі пастора Девидсона, а главною героїнею дівчини легкої поведінки була Н.Ужвій[37]. «Літературна газета» так визначає гру актриси в «Седі». «Ось перед нами образ протестантки проти буржуазного оточення, протии фальшивої моралі і усіх доброчинних чеснот загниваючого суспільства, жертва капіталістичного світу.  Яскраво мелодраматична роль, в якій легко впасти в дешевий сентименталізм, викликаючи у глядача почуття уболівання за долю нещасної жінки. Але Ужвій не йде за цими дешевими ефектами зовнішнього успіху. Її Седі – це не просто бідна нещасна дівчина, що стає жертвою похотливого пастора. У СедіУжвій – це уособлення жінки-рабині капіталістичного світу, що гине в задушливій атмосфері фарисейської облуди»[38]. Перекликається з цим відгуком і оцінка історика та теоретика театра Петра Руліна, який писав: «Прекрасна статурна постать, гнучна і виразиста, а насамперед багатий на різноманітні модуляції голос – все це висуває цю акторку на одне з перших місць у «Березілі»[39]».

Дебютом у «ПКП» (1926 р.)починається кінематографічний злет молодої Наталії Ужвій[40]. Режисер Одеської студії Г.Стабовий запросив молоду театральну актрису на роль Галини Добровольської – підступної помічниці і коханки начальника польської контррозвідки у цій стрічці[41]. Ще одна стрічка 1926 року «Тарас Трясило». Чардинін П. запропонував Ужвій зіграти Марину – сестру головного героя[42].

20 січня 1927 року «Березіль» показав нову виставу «Пролог» Л.Курбаса і С.Бондарчука[43]. У цій виставі була зайнята вся трупа «Березіля». Ужвій виділялася серед інших своєю тонкою й оригінальною трактовкою образу цариці[44].

В тому ж році Наталія грала в Харківському «Березілі» виставу «Золоте черево»[45]. В одній зі сцен, вона стояла десь збоку та іронічно хохотала. А на другий день рецензент написав, що «так сміятися здатен тільки потужний митець»[46]. Але загалом Наталія так і не зрозуміла цієї вистави[47]. «Золоте черево» Кроммелинка зазнала поразки[48] і не була прийнята глядачем. Курбас, виступаючи перед акторами  в кінці 1927 року, і аналізуючи ту ситуацію, яка склалася навколо вистави «Золоте черево», говорив: «Подвоєна увага мусить бути звернена в нашій роботі на цю нашу повсякчасну тенденцію поєднання найближчої ідеологічної концепції з зовсім простою, але не спрощеною образністю»[49].

У 1933 р. Н.Ужвій в ролі Оксани Небаби грала у постановці «Диктатура»[50].  Цю п’єсу  режисер «Березіля» вирішив поставити як своєрідну оперу. У музиці було до чотирьохсот сторінок партитури. Несподівані зміни речитативу і співу справили незабутнє враження на глядача. Наталія Ужвій, яка мала неперевершений сценічний голос, відкривала цілий світ незвичайного театрального дійства[51].Прем’єра відбулася 24 вересня. Але ця вистава не знайшла широкої підтримки серед українських театральних критиків.Проте актриса не змогла в повному обсязі втілити режисерський задум[52].

Мабуть, самою суперечливою її роботою в театрі «Березіль» стала «Маклена Граса» в п’єсі М. Куліша. Сюжет п’еси виник випадково після ознайомлення з кримінальною хронікою в одній із зарубіжних газет. Там повідомлялося про загадкову смерть маклера, що зубожів через крах банку. Маклера пристреліла неповнолітня дівчина. Ось і народилася п’єса, а згодом вистава про Маклену[53]. Це була остання режисерська праця Леся Курбаса, створена у 1933 році. Роль тринадцятирічної дівчини одні прийняли, а інші не сприйняли категорично. Митець розраховував на успіх Н. Ужвій – виконавці ролі головної героїні твору Маклени.«Сьогодні ми б назвали реалізм цього спектаклю Курбаса реалізмом фантастичним, таким, що перекликається з гоголевськой поетикою. Кращі акторські сцени були вирішені в стилістиці того «трагічного гротеску», про який писав Євгеній Вахтангов. Справжніми майстрами такого гротеску проявили себе Н.Ужвій, І.Гирняк, М.Крушельніцкий, Д.Милютенко», – це думка доктора мистецтвознавства Неллі Корнієнко. «Успіх спектаклю великою мірою залежав від виконавця головної ролі Маклени. Але образ дівчинки-підлітка у Н.Ужвій не вийшов», – так писала Наталія Кузякина в роботі «Лесь Курбас»[54].Напроти, високу оцінку Н. Ужвій дав історик і теоретик Петро Рулін. У своїй статті «Два вечори в «Березолі», надрукованній в «Кінотижні» 25 березня 1927 року під псевдонімом Г.Чорний, критик писав: «Можливо, що саме своїм голосом досягає Ужвій найкращих своїх ефектів»[55].

Після гастролей в Грузії театр «Березіль» включив до свого репертуару трагедію грузинського драматурга Ш. Даніані «Тетнулд». Місце дії – Верхня Сванетія, де в перші роки Радянської влади були ще сильні залишки патріархально-родових відносин. П’єса давала можливість театру показати, як народ пробуджувався до нового життя, як передові його представники виводили своїх співвітчизників з-під влади забобонів і темнот. На сцені тетару ця вистава йшла з додатками та змінами з метою підвищення актуальності[56].

Євгеній Пономаренко в своїх дослідницьких записках налічив майже тридцять помітних робіт Ужвій в театрі «Березіль». Ось ці її спектаклі (всі до одного, згідно архіву чоловіка): «Седі», «Золоте черево», «Король бавіться», «Пролог», «Змова Фігєско в Генуї», «Гайдамаках», «Мина Мазайло»[57], «Диктатура», «Чотірі Чемберлені», «Кадрі», «Невідомі солдаті», «Коли народ визволяється», «Народження велетня», «Заповіт пана Ралка», «Плацдарм», «Містечко Леденю», «Тетнулд», «Маклена Граса», «Загибель ескадрі», «Бастилія Божої Матері», «Кріголам», «Платон Кречет» Герои п’єси – люди вісокой большевистской идейности, новаторы, отдающие все свои силы на благо народа[58], «Портрет», «Глібока провінція», «Дайсерцю волю, заведе в неволю»[59]. «Загибель ескадри», «Платон Кречет», «Дон Карлос», «Банкір», «Кармелюк», «Борис Годунов», «Останні», «Безталанна», «Ой, не ходи, Грицю», «Правда», «Ревізор», «Остання жертва»[60].

«Загибель ескадри» (1933 р.) відкрила визначну сторінку в історії українського радянського театру[61].

У 1933 р. Леся Курбаса – режисера Харківського «Березіля» заарештовують. Театр вступає в новий етап своєї творчості. На цей час ансамбль «Березіля» був вже сформований. Після арешту Курбаса театр очолив Мар’ян Крушельницький, який сгуртував колектив та переглянув репертуар та ідейну позицію театру в дусі офіційного реалізму. З 1935 року театр має назву Український драматичний театр ім.Шевченка. Н.Ужвій працювала у цьому театрі до 1936 року[62].

Все життя Наталія Михайлівна мріяла зіграти шевченківську Катерину, але виконала її лише у майстерні Матвія Генріховича Манізера[63]. Вона навічно втілила у бронзі Харківського пам’ятника Кобзарю образ безсмертної Катерини. От що розповідала сама Наталія про її позування: «Не можу не хвилюватися у пам’ятника. До самих малих деталей згадую, як позувала скульптору Манізеру. І як  то аж жутковато стає від дивної думки, що в один якійсь день тебе на цім світі раптом не стане, а у бронзі ти залишишся на віки»[64].  Позувала вона Манізеру у 1934 році у Ленінграді, а перед цим скульптор ходив на спектакль «Березіля» «Гайдамаки», щоб подивитись та вибрати людей для позування. Катерина стала для Манізера улюбленною героїнею та творчою вдачею, відкривши галерею шевченківських героїв, а для Наталії Ужвій працею не менш важкою ніж праця на сцені[65].  «В образі Катерини мені хотілося втілити безвихідну долю жінки у закріпаченій Україні, яку геніально зобразив Т. Шевченко. Я жила своєю Катериною, жила при тих обставинах, в тій епосі та з душевним трепетом дивилася за вмілою рукою професіонала Манізера, під якою глина починала оживати, дихати», – говорила Наталія Ужвій[66].

Особисте життя в той час було не прийнято показувати. Та і сама актриса навколо приватного життя повісила штори. Але деякі факти з її біографії стали відомі широкому загалу. У аматорському театрі Наталія познайомилася з першим своїм чоловіком – Грицьком Дробницьким, студентом агрономічного факультету. Це був дуже красивий хлопець, вона закохалася, а незабаром вони одружилися. Вінчання відбулося в соборі. Минув час, і цей союз розпався, бо Грицько мав поїхати за професією на село, а Наталя не могла уявити себе без сцени і тому розлучилася зі своїм першим чоловіком й поїхала до Києва[67]. 

Вдруге вона одружилася з українським поетом Михайлом Семенко (1892-1937 рр.) – легендарним поетом-футуристом. Творець неприкаяний, прихильник  Маяковського, МарінеттіМ. Семенко був богемним персонажем – у всіх проявах цього «профілю». Формула «я – це все» стала для нього кредо, аксіомою. Він автор свого часу гучних поетичних збірок «П’єро кохає» (1918 р.), «Дев’ять співаємо» (1918 р.), «Поезофільми»(1919р.), «П’єро мертво петлює» (1919 р.) і багатьох інших. При всій своєї поетичної осяйності ця людина була очевидним кар’єристом[68]. З книги спогадів В. Куліша: «Будинок «Слово» у Харкові. На другому поверсі жив Іван Микитенко…  Його сусідами була оригінальна пара – Михаило Семенко та Наталія Ужвій. Не кажучи вже про фізичну різницю – красива Наталія та маленький Михайло – вони було абсолютно різними за характером. Семенко малий за зростом з постійною трубкою у зубах, торчащим чубом, сердитий не зрозуміло на кого та за що, у супроводі двох «ангелів-охоронців», які потім допомогли його знищити – Антона Дикого та Олекси Полторацького»[69]. З розповіді племінниці актриси, завліта Театра ім. І. Франко Наталії Пономаренко, дізнаємось: «Тут (у Харкові) вона стала професійною актрисою, пройшла тернії  пламенного кохання до генія футурізма, поета Михайла Семенко, тут збулася найпотаємніша її мрія – народився син Михась, який від матері отримав голубі очі та велику силу духу, а від батька – талант поета та глибину філософського погляду на життя»[70].

У 20-х роках Михайло Семенко працював в Москві в українському представництві. З 1924-го року по 1927-го рік- працює на Одеській кіностудії головним редактором. Вже в 1929-м – заступник голови Всеукраїнської асоціації революційного кіно.Потім Семенко переїхав до Києва, а Ужвій залишилася у Харкові з «Березілем».   Але недовго залишалося прославляти матір-революцію. Хвиля репресій не минула і його. Оскільки в 30-ті рр. він мешкав в Харкові, але часто бував в Києві, то органи НКВД підготували одночасно два ордери на його арешт. Протоколи його допитів сьогодні не дивують, знаючи вдачу тих років. Його звинувачують в «активній контрреволюційній діяльності». У «спробах повалити радянську владу на Україні».  «Сценаристи» з НКВД підготували для Семенко самий очікуваний тоді фінал в його поетичній драмі. 23 жовтня 1937 року проходить закрите засідання Військової колегії Верховного суду СРСР у складі А.Орлова, С.Ждана, Ф.Кліміна, А.Батнера, М.Рагинского на якому ухвалюють вирок – розстріл«з конфіскацією всього майна, що особисто йому належить». На той час їх союз вже розпався. Причини розриву знаменитої актриси і популярного поета – теж, загалом, загадка. Доводилося чути історії про нестримне «світське життя» Семенко. Він багато пив, багато любив. Нібито примушував брати участь в «оргіях» дружину, потім бив її в поривах ревнощів і експресивного поетичного збудження[71]. Судячи з усього, Наталія Ужвій – що зберігала якусь сільську цнотливість – просто не змогла все це винести. Не могла настроїтися на його «хвилю»[72]. Семенко було відправлено на Соловки й там розстріляно.

Єдиним незаперечним «документом» союзу Ужвій та Семенко був їх син – Міхась, якого  мати дуже любила.  Він  подавав великі надії як літератор. Але рано помер від менінгіту у 24 роки. Усю свою материнську біль Наталія Ужвій спромоглася вилити у мистецтво, створивши високо-традегійні образи жінки-матері[73]. Після розгрому театру «Березіль» – після своїх Харківських тріумфів – Ужвій вже в Києві знаходить і творчий спокій, і особисте щастя. Ще в 1936-м – за рік до розстрілу чоловіка – в житті Ужвій з’явилася зовсім інша людина. Цей чоловік і усиновив Міхася, сина Семенко.  Молодий перспективний артист Євгеній Пономаренко її обожнює. Після Одеського захоплення – на тому самому спектаклі «Полум’ярі» – молода людина захоплюється актрисою вже в Харковів 1931 р. Буквально не виходить з театру, де вона грає радянський п’єси Мікитенко, Першотравневого. Вже тоді він намагається заговорити з нею про майбутнє. Вона лякається, тому що поряд Семенко. Але вже в 1936 р., в Києві, коли вони одночасно прийшли в Театр імені Франко і разом одержали ролі в драмі Шиллера «Дон Карлос», їх майбутнє здається зумовленим. «Не встану я. Зостанусь вічно тут. Шанованій зостанусь на колінах. Вросту в цю землю» – цитував їй молодий красень тексти Шиллера, перш ніж зробити пропозицію.  Поженилися з Євгеном у 1937році[74]. Наталія та її чоловік мешкають у знаменитому скверику в Києві біля театру ім. І.Франко. Її часто зустрічають в цьому скверику, який вона ж і врятувала від забудови (планувалася автостоянка)[75]. Пономаренко завжди багато грав. Серед найвідоміших робіт – «Суєта», «Без вини винні», «Сторінка щоденника». І, здається, його ніколи не бентежила роль «другого» – після «першої» зірки українського театру. Навіть в довідниках про нього пишуть – «Чоловік Н.Ужвій», а вже потім всі регалії. Зворушливо і те, що останніми роками Ужвій, коли був відомий її фатальний онкологічний діагноз, чоловік залицявся за нею як за маленькою дитиною – немов за дочкою. А до цього – коли сама актриса була ще в силі – вона часом відносилася до нього як до сина, з якоюсь нерозбещеної материнською ніжністю Про сімейне життя з Євгеном говорила, що головного в них немає, вони оба головні[76].

Лихі та жорстокі 30-і роки минулого століття торкнулися й родини Наталії Ужвій. Саме з цього часу актрису почали переслідувати горе й страждання. Спочатку чорні хмари затьмарили небо над театром «Березіль». Лист «про хибну ідеологічну політику театру» були змушені підписати 64 актори, зокрема, і вона. А згодом – арешт і смерть Леся Курбаса.  НКВС арештувало двох братів актриси – Євгена й Назара[77], а незабаром і першого чоловіка – відомого поета–футуриста Михайля Семенка. Обшуки були і в її Київській квартирі. Вона розшукувала братів близько двадцяти років, зверталася в різні високі інстанції, навіть до маршала Жукова. Усе було марно. Лише з часом вона дізналася, що їх реабілітували посмертно.Про причину зникнення ще одного брата – Михайла, вона дізналася лише в 40-х рр.: «убито бандерівцями у Львівській області». Ці події приголомшили актрису. Проте внутрішні переживання додавали їй мужності, а акторській грі – ще більшої експресії. Ужвій іще не знала, що на неї чекає нова смуга переживань. Майже на п’ять років вона розлучилася із сином Михасем. Численні концерти фронтових бригад не давали можливості зануритися у свою біду. Вона знайшла сина майже під кінець війни. Але щастя було недовгим. Талановитий хлопець, автор великої кількості віршів, студент Київського національного університету захворів. Його хвороба на той час була невиліковною. Юнак пішов у 24 роки…Лише на сцені, з часом, у виставі Островського «Без вини винні», свій біль актриса відтворила в образі Кручиніної – матері, яка теж втратила свого сина. Можна уявити собі реакцію залу, який знав про трагедію актриси й буквально здригався від ридань. Поряд із Ужвій у її горі були вірні друзі – чоловік і театр[78].

Вона часто грала матерів – і в «Райдузі»,  і в «Виборгськой стороні». І в багатьох спектаклях. Коли через декілька років після смерті сина їй запропонували роль матері в екранізації «Землі» Ольги Кобилянськой, матері, яка теж втрачає сина, вона погодилася. І кращі кадри цього фільму – коли посеред тернини, посеред свого горя її героїня Марія Федорчук з божевільним криком біжить до остигаючого тіла дитини. Цей фільм вона згодом відмовилася дивитися – категорично[79].

Вже на початку своєї творчої кар`єри Наталія Ужвій заявила про себе, як талановита різнопланова  акторка. Її бажання «жити на сцені» не могло не вразити глядача, для якого вона наполегливо працювала. Крок за кроком вона просувалась до здійснення своєї мрії – професіонально грати на великій сцені.  Період «Березіля» був досить вагомим у творчості Н.Ужвій. На сцені прогресивного театру вона зіграла біля 30 головних ролей. Це була гарна школа театрального і суспільного життя.